Розділ 29

— Маленька зоре...

Голос долинув здалеку.

Тихий.

Хрипкий.

Наче людина вимовляла ці слова так довго, що вони стали частиною її дихання.

Дівчинка застигла.

Повністю.

Роуз відчула, як маленькі пальці сильніше вчепилися в її руку.

— Це він.

прошепотіла вона.

Голос тремтів.

Не від страху.

Від надії.

І це було страшніше.

Бо надія після тисяч років самотності могла розбити серце сильніше за будь-який біль.

Навколо білого дерева почав підніматися туман.

Не темний.

Сріблястий.

Легкий.

Він стелився по землі, огортаючи коріння, траву, пелюстки.

Десь далеко між стовбурами знову пролунало:

— Маленька зоре...

Цього разу ближче.

Дівчинка зробила крок.

Потім ще один.

Її губи тремтіли.

— Він завжди так мене називав.

Роуз затамувала подих.

— Це було прізвисько?

Дівчинка повільно кивнула.

— Він казав, що коли я народилася, була ніч.

І над будинком світилася одна дуже яскрава зірка.

Сльози покотилися її щоками.

— Тому він називав мене маленькою зорею.

Себастіан стояв позаду.

Мовчазний.

Зосереджений.

Його погляд був прикований до туману між деревами.

Нора тихо шморгнула носом.

— Якщо цей брат зараз виявиться привидом і змусить мене плакати ще більше, я ображуся.

Роуз майже усміхнулася.

Майже.

Але серце билося занадто швидко.

Бо вона відчувала.

Вони близько.

Дуже близько.

Туман почав ворушитися.

Спочатку ледь помітно.

Потім сильніше.

Наче хтось ішов крізь нього.

Крок за кроком.

Повільно.

Обережно.

І нарешті між деревами з'явився чоловік.

Роуз відразу впізнала його.

Не тому, що вже бачила.

Тому що він був схожий на хлопчика зі спогаду.

Темне волосся.

Ті самі очі.

Ті самі риси обличчя.

Але тепер він був дорослим.

Років тридцяти.

Можливо трохи старшим.

На ньому був темний плащ.

Обличчя виглядало виснаженим.

Наче він пройшов дуже довгу дорогу.

Дуже.

Дуже довгу.

І все ж у його очах жила лише одна думка.

Пошук.

Він завмер.

Дивлячись на дівчинку.

Не на Роуз.

Не на Себастіана.

Не на Смерть.

На неї.

І його обличчя зламалося.

Наче всі роки.

Усі століття.

Усі пошуки.

Уся надія раптом стали реальними.

— Маленька зоре...

прошепотів він.

Дівчинка не рухалася.

Її очі були широко розплющені.

— Брате...

Чоловік різко вдихнув.

Наче забув, як це робити.

І тоді впав на коліна.

Просто там.

Посеред трави.

Посеред білого цвіту.

Посеред власного болю.

І заплакав.

Не стримано.

Не красиво.

По-справжньому.

Роуз відчула, як у неї стискається горло.

Тому що вона ніколи не бачила такого щастя й такого болю одночасно.

— Я шукав тебе.

Голос чоловіка ламався.

— Боже...

Я шукав тебе.

Дівчинка зробила крок.

Потім ще один.

І раптом побігла.

Вона кинулася до нього так швидко, ніби боялася, що він зникне.

Чоловік підхопив її на руки.

Міцно.

Так міцно, ніби ніколи більше не збирався відпускати.

І вони обоє плакали.

Роуз відвернулася.

На секунду.

Бо сльози вже текли її щоками.

Навіть Нора мовчала.

Що саме по собі було дивом.

Смерть стояла нерухомо.

Але її темний силует здавався м'якшим.

Наче навіть вона поважала цю мить.

Минуло багато часу.

А може лише кілька хвилин.

У цьому місці час поводився дивно.

Нарешті чоловік трохи відсторонився.

Поклав долоні на щоки сестри.

І просто дивився.

Наче боявся кліпнути.

— Ти справжня.

прошепотів він.

— Ти теж.

відповіла вона.

Він засміявся крізь сльози.

— Я думав, що збожеволів.

— Я теж.

Запала тиша.

Тепла.

Жива.

Людська.

Потім дівчинка тихо запитала:

— Ти мене пам'ятаєш?

Чоловік завмер.

І Роуз відчула, як усе навколо ніби прислухається.

— Кожного дня.

відповів він.

— Я пам'ятаю все.

Сльози знову наповнили очі дівчинки.

— Я ні.

Він ніжно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

— Нічого.

— Ні.

Голос затремтів.

— Я навіть не пам'ятаю свого імені.

І тоді усмішка зникла з його обличчя.

Світ навколо став тихішим.

Навіть вітер завмер.

Чоловік опустив очі.

Наче це питання було важчим за все інше.

— Я знаю.

прошепотів він.

— Я намагався його зберегти.

Роуз напружилася.

Себастіан теж.

— Що це означає?

спитала вона.

Чоловік подивився на них.

Вперше.

— Ви ті, хто привів мене сюди?

Роуз кивнула.

— Ми шукаємо її ім'я.

Він сумно всміхнувся.

— Тоді ви шукаєте те саме, що й я.

Запала тиша.

— Ти не можеш його сказати?

запитав Себастіан.

Чоловік подивився на нього.

І в його очах промайнула тінь розуміння.

Наче він впізнав у Себастіані іншу загублену душу.

— Можу.

сказав він.

І всі завмерли.

— Тоді скажи!

вигукнула Нора.

Чоловік похитав головою.

— Не все так просто.

Серце Роуз впало.

— Чому?

Він подивився на сестру.

— Бо її ім'я замкнене.

— Ким?

— Не ким.

Чим.

Запала тиша.

Чоловік підняв голову до білого дерева.

І вперше Роуз помітила.

На стовбурі щось було.

Невелика тріщина.

Вертикальна.

Майже непомітна.

Вона світилася слабким срібним світлом.

— Коли вона пішла...

тихо сказав чоловік.

— Коли Двері відкрилися...

Її ім'я не зникло.

Воно сховалося.

Там.

Він показав на дерево.

Усі дивилися на срібну тріщину.

— Чому?

прошепотіла дівчинка.