Розділ 28

Світ вибухнув світлом.

Не різким.

Не сліпучим.

Іншим.

Теплим.

Живим.

Таким, яке буває в ранковому сонці, коли воно проходить крізь молоде листя й лягає на шкіру золотими плямами.

Роуз заплющила очі.

На мить їй здалося, що вона чує вітер.

Не той холодний вітер, що гуляв між Дверима.

Не протяг книгарні, наповненої смертю й застиглим дощем.

А справжній.

Літній.

М’який.

З запахом трави, землі й квітів.

Коли вона знову відкрила очі, океану світла вже не було.

Не було пірса.

Не було безмежної порожнечі.

Вони стояли на пагорбі.

Над ними простягалося небо.

Справжнє небо.

Блакитне.

Високе.

Без жодної темної тріщини.

Сонце світило так яскраво, що Роуз на секунду забула, що десь там, в іншому світі, існує книгарня з розбитою вітриною, Смерть і книга, яка все ще тримає її ім’я.

Під ногами була трава.

Висока.

М’яка.

Волога від роси.

Вона торкалася щиколоток і тихо шелестіла від кожного руху.

Десь неподалік дзижчали бджоли.

У повітрі пахло білими квітами.

І перед ними стояло дерево.

Велике.

Саме те, про яке згадала дівчинка.

Біле дерево.

Його стовбур був світлим, майже срібним, а гілки широкими, розлогими, такими великими, що під ними могла б сховатися ціла кімната. Квіти вкривали крону густо, як сніг навесні, і час від часу падали на землю повільними білими пелюстками.

Роуз дивилася на нього, затамувавши подих.

— Це воно, — прошепотіла дівчинка.

Її голос змінився.

У ньому з’явилося щось дитяче.

Справді дитяче.

Не старе.

Не вічне.

Не втомлене.

Живе.

Вона стояла поруч із Роуз і дивилася на дерево так, ніби боялася, що воно зникне, якщо моргнути.

Себастіан був позаду.

Нора поруч із ним.

Смерть стояла трохи осторонь, майже непомітна на тлі світлого неба. Її темна постать здавалася тут чужою, але не ворожою.

Вона теж дивилася.

Мовчки.

Роуз повільно запитала:

— Це твій спогад?

Дівчинка кивнула.

— Так.

— До Дверей?

Вона довго мовчала.

Потім прошепотіла:

— До всього.

Роуз відчула, як стискається горло.

До всього.

До того, як вона стала тією, хто стоїть біля межі.

До Смерті.

До списків.

До самотності.

Колись вона була просто дитиною.

З деревом.

І братом.

Десь неподалік почувся сміх.

Дитячий.

Дзвінкий.

Яскравий.

Дівчинка різко повернула голову.

Її очі розширилися.

— Це він.

Голос затремтів.

— Це він.

З-за дерева вибіг хлопчик.

Йому було, мабуть, років десять.

Можливо одинадцять.

Худий.

З темним розкуйовдженим волоссям і засмаглим обличчям.

Він був босий, у простій світлій сорочці й темних штанях, закочених до колін. У руці тримав гілку, ніби меч.

— Ти програла! — крикнув він комусь за собою. — Я перший добіг!

І тоді з-за дерева вибігла ще одна дівчинка.

Та сама.

Але молодша.

Справжня.

Жива.

Не та, що стояла поруч із Роуз.

Не вічна істота біля Дверей.

Просто дитина.

З довгим темним волоссям, заплетеним у недбалу косу, з щоками, розчервонілими від бігу, і очима, повними сонця.

Вона сміялася.

Так голосно.

Так безтурботно.

Так щиро, що Роуз відчула, як сльози підступають до очей.

Дівчинка поруч із нею зробила крок уперед.

— Я...

Вона не договорила.

Бо дивилася на себе.

На себе до Дверей.

До самотності.

До забуття.

Маленька дівчинка під деревом кинулася до хлопчика й спробувала вихопити в нього гілку.

— Ти змахлював!

— Я просто швидший.

— Ти скоротив дорогу!

— Це називається стратегія.

— Це називається брехня.

Хлопчик засміявся й підняв гілку вище, щоб вона не дістала.

— Ти занадто маленька.

— А ти занадто дурний.

Нора тихо прошепотіла:

— О, вона мені вже подобається.

Роуз, попри сльози, майже усміхнулася.

Дівчинка-спогад під деревом стрибнула, намагаючись дістати гілку, але хлопчик ухилився. Вони закружляли навколо стовбура, сміючись і штовхаючись. Біле цвітіння сипалося на них, чіплялося за волосся, за одяг, за босі ноги.

Справжня дівчинка поруч із Роуз тремтіла.

— Я пам’ятаю це.

прошепотіла вона.

— Я пам’ятаю.

Сонячний пагорб раптом здригнувся.

Ніби від того, що вона згадувала, сам спогад ставав сильнішим.

Десь далеко з’явився ще один звук.

Жіночий голос.

— Діти!

Маленька дівчинка й хлопчик завмерли.

Зі схилу піднімалася жінка.

Її обличчя було розмите.

Не повністю.

Але нечітке.

Наче пам’ять ще не могла повернути його.

Вона несла кошик і виглядала втомленою, але усміхалася.

— Якщо ви знову порвали одяг, я залишу вас обох ночувати надворі.

Хлопчик одразу показав на сестру.

— Це вона.

— Зрадник! — обурилася дівчинка.

Жінка засміялася.

І цей сміх був теплий.

Домашній.

Роуз подивилася на дівчинку поруч.

По її щоках текли сльози.

— Мама, — прошепотіла вона.

Світло стало яскравішим.

Обличчя жінки поступово проявилося.

Темні очі.

М’які риси.

Зморшка між бровами.

Усмішка.

Дівчинка зробила крок.

Потім ще один.

— Мамо...

Але спогад не почув її.

Жінка пройшла крізь неї до дітей минулого.

Поклала руку на голову хлопчика.

Потім пригладила волосся маленької дівчинки.

— Ладно, мої буревії. Ходімо. Батько повернувся з ярмарку.

Слово "батько" змусило спогад здригнутися.

Роуз відчула це.

Наче земля під ногами стала тоншою.

Дівчинка поруч із нею різко стиснула руки.

— Ні...

Себастіан зробив крок ближче.

— Роуз.

— Що?

— Спогади повертаються не лише добрі.