Розділ 26

— Тоді добре, що ми вже робили неможливе.

Після цих слів у книгарні стало тихо.

Не звичайно тихо.

Інакше.

Наче сам світ прислухався.

Роуз стояла посеред уламків скла, притискаючи книгу до грудей.

Навколо застиглий дощ усе ще висів у повітрі.

Краплі не падали.

Час не рухався.

За межами книгарні місто ніби перестало існувати.

Залишилися лише вони.

Смерть.

Книга.

І рішення, якого ніхто не розумів.

На сторінці продовжував світитися напис:

ТРЕТІЙ ШЛЯХ ДЛЯ НАГЛЯДАЧА:

МОЖЛИВИЙ ЛИШЕ ЗА УМОВИ

ПРОВІДНИК ВІДКРИЄ ДВЕРІ НЕ ДЛЯ СМЕРТІ

А ДЛЯ ЖИТТЯ

Себастіан дивився на ці слова так, ніби вони були написані чужою мовою.

— Це неможливо.

повторив він.

— Чому?

Він подивився на Роуз.

Втомлено.

Боляче.

— Тому що Двері існують лише в один бік.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я стояв біля них сотні років.

— І?

— І ніхто ніколи не повертався.

Смерть мовчала.

Не підтверджувала.

Не заперечувала.

Роуз це помітила.

І щось усередині неї здригнулося.

— Ти не сказала "ні".

Смерть повернула голову.

— Що?

— Ти не сказала, що це неможливо.

Запала тиша.

Себастіан теж подивився на неї.

Уперше.

З надією.

Маленькою.

Майже непомітною.

Але Роуз її побачила.

І саме це налякало найбільше.

Тому що він сам уже перестав вірити.

Настільки давно, що навіть не помічав цього.

Смерть довго дивилася на сторінку.

Потім відповіла:

— Двері не створювалися для повернення.

— Але?

Смерть мовчала.

— Але?

повторила Роуз.

— Вони створювалися для переходу.

Книга здригнулася.

Світло між сторінками стало сильнішим.

Нора потерла очі.

— Я зараз ненавиджу всі ваші загадки.

— Я теж.

сказала Роуз.

— Тоді поясніть нормально.

Смерть перевела погляд на неї.

— Життя і смерть ніколи не були ворогами.

— А ким?

— Частинами одного шляху.

У книгарні стало ще тихіше.

— Двері ведуть вперед.

продовжила Смерть.

— Завжди вперед.

Ніколи назад.

— Тоді як вони можуть вести до життя?

запитала Роуз.

Смерть подивилася на книгу.

Потім на Себастіана.

І вперше за весь час її голос став майже людським.

— Якщо той, хто стоїть між світами, згадає, навіщо жив.

Себастіан застиг.

Повністю.

Наче слова влучили прямо в серце.

— Ні.

тихо сказав він.

— Так.

відповіла Смерть.

— Ні.

— Едмунде Грей.

Він здригнувся.

Роуз ніколи не бачила його таким.

Ніколи.

Бо це вже не був Наглядач.

Не Себастіан.

Не людина, яка контролює ситуацію.

Перед ними стояв чоловік, який століттями не вимовляв власного імені.

І тепер не міг від нього сховатися.

— Ти пам'ятаєш свою сестру.

сказала Смерть.

— Так.

— Пам'ятаєш її сміх.

— Так.

— Пам'ятаєш день її смерті.

Він заплющив очі.

— Так.

— А день її народження?

Запала тиша.

Довга.

Нестерпна.

Себастіан не відповів.

Смерть продовжила:

— Її улюблену книгу?

Мовчання.

— Її улюблену пісню?

Мовчання.

— Її мрію?

Його пальці почали тремтіти.

Роуз раптом зрозуміла.

І від цього стало боляче.

Він пам'ятав лише втрату.

Лише смерть.

Лише останній день.

Сотні років він дивився на кінець.

І поступово забув усе, що було до нього.

Смерть зробила ще один крок.

— Ти став Наглядачем через любов.

Але залишив собі лише біль.

Себастіан опустив голову.

Роуз бачила.

Він розумів.

Нарешті розумів.

Книга почала писати.

НЕЗАВЕРШЕНЕ:

ПАМ'ЯТЬ ЖИТТЯ

Нора насупилася.

— Що це означає?

Роуз прошепотіла:

— Він пам'ятає смерть.

Але не пам'ятає життя.

Світло книги стало золотим.

Теплим.

Таким самим, як у його спогадах.

Море.

Сонце.

Бруківка.

Сестра.

Дім.

Усе те, що він залишив заради провини.

Раптом сторінки почали перегортатися самі.

Швидко.

Одна за одною.

І вперше в історії книги там не було смертей.

Не було адрес.

Не було останніх сторінок.

Лише спогади.

Роуз побачила хлопчика років десяти.

Едмунда.

Він сидів на даху й дивився на море.

Поруч сиділа його молодша сестра.

— Ми колись поїдемо звідси?

запитала вона.

— Так.

— Куди?

— Усюди.

— Це не відповідь.

— Тоді в столицю.

— Там нудно.

— Тоді на край світу.

Вона засміялася.

Книга перегорнула сторінку.

Новий спогад.

Свято.

Ліхтарики.

Музика.

Сестра танцює посеред площі.

Едмунд сміється.

Справді сміється.

Роуз відчула, як у грудях щось стискається.

Бо вона ніколи не бачила Себастіана таким.

Ніколи.

Ще сторінка.

Ще.

Ще.

Життя.

Просто життя.

Не героїзм.

Не трагедія.

Не смерть.

Ранки.

Кава.

Сміх.

Дурні суперечки.

Сонце.

Море.

Родина.

Любов.

Те, що робить людину людиною.

І що він втратив набагато раніше за власну смерть.

Себастіан повільно опустився на стілець.

Наче ноги більше не тримали.

Його очі не відривалися від сторінок.

І вперше за весь час Роуз побачила сльози.

Справжні.

Не від болю.

Не від провини.

Від пам'яті.

— Я забув.

прошепотів він.

— Я знаю.

тихо сказала Роуз.

— Я забув її сміх.

Сльоза скотилася його щокою.

— Я пам'ятав лише той день.

Лише смерть.

Лише кінець.

Він подивився на свої руки.

— Боже...

Голос зламався.

— Вона б зненавиділа це.

Нора всміхнулася крізь сльози.