ОстаннІй Список

Розділ 25

Наступним у списку був він.

Наглядач.

Себастіан Торн.

Едмунд.

Роуз стояла посеред книгарні й дивилася на сторінку, де щойно зникло ім’я Еліс Монро.

Світло від її Дверей ще не розсіялося повністю. У повітрі залишався слабкий відгомін музики — кілька тихих нот фортепіано, таких легких і сумних, що здавалося, ніби вони осіли між книжковими полицями, як пил.

Еліс пішла.

Ліліан пішла.

Аделайн пішла.

Мартін пішов.

Стільки імен.

Стільки дверей.

Стільки завершень.

А Роуз досі не могла звикнути до того, як тихо зникає людина, коли нарешті перестає тікати.

Нора стояла поруч і мовчала.

Це було дивно.

Нора майже ніколи не мовчала, особливо коли боялася. Вона жартувала, бурчала, погрожувала книжками, обзивала надприродних істот "депресивними вампірами" і взагалі робила все, щоб страх не мав достатньо місця для росту.

Але зараз мовчала.

Бо навіть Нора розуміла: наступні хвилини належать не їй.

Навіть не Роуз.

Вони належать чоловікові, який століттями стояв поруч зі смертю й удавав, що нічого не відчуває.

Себастіан стояв біля столу.

Срібний ніж лежав поряд із книгою.

Його рука вже не кровила, але чорна лінія на зап’ясті залишилася — тонка, темна, схожа на тріщину в порцеляні. Вона не була раною в людському сенсі. Роуз це відчувала. Це було щось глибше.

Слід.

Ціна.

Межа, яка почала забирати його назад.

Смерть стояла біля розбитої вітрини, і її темна постать здавалася водночас дуже близькою й дуже далекою. Вона не поспішала. Не вимагала. Не тиснула.

Лише чекала.

І від цього було ще гірше.

Книга повільно перегорнула сторінку.

На білому аркуші з’явився рядок:

НАГЛЯДАЧ

СТАТУС:

НЕЗАВЕРШЕНИЙ

ІМ’Я ПРИХОВАНЕ

Себастіан не поворухнувся.

Навіть коли чорнило почало формувати наступний рядок.

СПРАВЖНЄ ІМ’Я ПОТРІБНЕ ДЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ

Нора тихо видихнула.

— Ну звичайно.

Він і тут вирішив бути загадковим.

Роуз не усміхнулася.

Вона дивилася на Себастіана.

— Едмунд.

Він здригнувся.

Ледь помітно.

Але здригнувся.

Так, ніби ім’я фізично торкнулося його шкіри.

— Не називай мене так.

Голос був тихим.

Не злим.

Не різким.

Виснаженим.

— Чому?

— Бо це ім’я належить мертвому.

— Ти сам сказав, що вже мертвий.

Себастіан повільно підняв на неї очі.

— Це інше.

— Ні.

Роуз зробила крок до нього.

— Не інше.

Воно твоє.

Він відвернувся.

— Мене вже давно так не звуть.

— Але Ліліан назвала.

Його пальці стиснулися.

— Ліліан не мала права.

— А хто має?

Він мовчав.

Роуз підійшла ближче.

Між ними залишалося кілька кроків.

Дощ за розбитою вітриною досі висів у повітрі нерухомими краплями. Книгарня була напівзруйнована, але дивно жива. Пахло папером, димом, вологим деревом і тим особливим холодом, який лишається після відкритих Дверей.

— Себастіане.

Він заплющив очі.

— Це ім’я я обрав сам.

— Щоб сховатися?

— Щоб продовжити.

— Від чого?

Він довго мовчав.

Дуже довго.

Потім сказав:

— Від того, ким був.

Книга на столі здригнулася.

Наче чекала саме цих слів.

На сторінці з’явився новий рядок.

ПАМ’ЯТЬ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ВИЗНАННЯ

Себастіан подивився на нього.

І вперше за весь час у його очах був справжній страх.

Не перед Смертю.

Не перед Морроу.

Не перед зникненням.

Перед пам’яттю.

Роуз тихо сказала:

— Ти не мусиш робити це сам.

Він засміявся.

Коротко.

Без радості.

— Саме це я робив найкраще.

— Ні.

Ти просто робив це найдовше.

Нора буркнула:

— І дуже погано, якщо чесно.

Себастіан повільно перевів на неї погляд.

— Дякую.

— Завжди рада емоційно добити безсмертного чоловіка в критичний момент.

— Не безсмертного.

— Та я вже зрозуміла. У вас усіх тут технічні уточнення замість нормального життя.

Роуз, попри все, майже всміхнулася.

Себастіан теж.

Ледь помітно.

Але лише на мить.

Потім його погляд знову повернувся до книги.

— Якщо я назву своє ім’я, вона забере мене.

Смерть не заперечила.

Роуз відчула, як усередині все стискається.

— Ні.

— Роуз.

— Ні.

— Це порядок.

— Мені байдуже.

— Не повинно.

— Але байдуже.

Він подивився на неї так, ніби це боліло.

— Саме тому я хотів зробити це швидко.

— Тому що знав, що я не дозволю?

— Тому що знав, що ти спробуєш врятувати мене.

— І що в цьому поганого?

Він різко відвернувся.

— Бо мене вже не треба рятувати.

— Це найбільша брехня, яку ти сказав за весь час.

Себастіан застиг.

Роуз підійшла ближче.

— Ти не хочеш, щоб тебе рятували, бо не знаєш, що робити з життям після провини.

Книгарня завмерла.

Нора дуже тихо сказала:

— Ох.

Себастіан стояв нерухомо.

Але Роуз бачила, як ці слова вдарили.

Влучили.

Глибоко.

— Ти думаєш, що якщо тебе заберуть, це буде справедливо, — продовжила вона. — За Еліс. За Ліліан. За всіх провідників. За всіх, кого ти не встиг. За всі Двері, які відчинилися неправильно.

Його щелепа напружилася.

— Досить.

— Ні.

— Роуз.

— Ти сам не зупинявся, коли витягував із мене правду.

Тепер моя черга.

Його очі стали темнішими.

— Ти не знаєш, що говориш.

— Тоді покажи.

Себастіан завмер.

— Що?

— Покажи мені, ким ти був.