Розділ 24

— Твоя черга.

Смерть сказала це спокійно.

Без осуду.

Без злості.

Без жорстокості.

Саме тому слова прозвучали страшніше за будь-який вирок.

Еліс Монро зблідла.

По-справжньому.

Роуз бачила, як її пальці судомно стиснули край полиці.

Як напружилися плечі.

Як завмер подих.

Двадцять три роки.

Двадцять три роки втечі.

Двадцять три роки страху.

І ось тепер усе наздогнало її.

Книга на столі світилася м'яким білим світлом.

На сторінці чорніли слова:

ЕЛІС МОНРО

СТАТУС:

НЕЗАВЕРШЕНА

ОСТАННЯ СТОРІНКА ВІДКРИТА

СМЕРТЬ ВІДКЛАДЕНА

РІШЕННЯ ОЧІКУЄ

Еліс дивилася на запис.

Не кліпаючи.

Наче боялася.

Наче якщо відведе погляд — усе стане справжнім.

Роуз повільно підійшла ближче.

— Еліс.

Жінка не відповіла.

— Подивись на мене.

Повільно.

Дуже повільно.

Вона підняла голову.

І Роуз вперше побачила справжню Еліс.

Не сильну.

Не загадкову.

Не колишню провідницю.

Налякану.

Просто налякану людину.

— Я не можу.

прошепотіла вона.

— Можеш.

— Ні.

Її голос зламався.

— Ти не розумієш.

— Тоді поясни.

Еліс нервово засміялася.

Коротко.

Гірко.

— Як?

Як пояснити страх?

Як пояснити двадцять три роки?

Як пояснити, що кожного ранку ти прокидаєшся і думаєш:

"Можливо сьогодні."

А потім живеш ще один день.

І ще.

І ще.

І ще.

Роуз мовчала.

Бо розуміла.

Можливо, не повністю.

Але достатньо.

Вона теж бачила своє ім'я.

Теж відкривала останню сторінку.

Теж боялася.

Еліс подивилася на Смерть.

— Якщо я піду...

Голос став майже дитячим.

— Що буде потім?

Смерть мовчала.

Довго.

Дуже довго.

Потім відповіла:

— Те саме питання ти поставила двадцять три роки тому.

Еліс здригнулася.

— І?

— Відповідь не змінилася.

— Яка?

Смерть подивилася на неї.

— Я не знаю.

У книгарні запала тиша.

Навіть Нора завмерла.

— Що?

прошепотіла Еліс.

Смерть стояла нерухомо.

Спокійна.

Величезна.

Старша за час.

І все ж сказала:

— Я не знаю, що чекає за Дверима.

Роуз перестала дихати.

— Але...

— Я межа.

сказала Смерть.

— Не те, що після неї.

Слова повисли в повітрі.

І раптом усе змінилося.

Бо вперше вони зрозуміли.

Навіть Смерть не знає всього.

Навіть вона не всесильна.

Навіть вона не бачить далі Дверей.

Еліс дивилася на неї широко розплющеними очима.

Наче ці слова перевернули весь її світ.

— Тоді я дарма боялася?

прошепотіла вона.

Смерть похитала головою.

— Страх ніколи не буває даремним.

Але іноді він не має рації.

У куточках очей Еліс з'явилися сльози.

— Я втекла через невідомість.

— Так.

— Через питання без відповіді.

— Так.

— Через те, що не знала, що буде після.

Смерть дивилася на неї мовчки.

І цього разу в її погляді не було холоду.

Лише правда.

— І я досі не знаю.

сказала вона.

Еліс заплакала.

Тихо.

Без ридань.

Без крику.

Сльози просто котилися її щоками.

Двадцять три роки страху почали тріскатися.

Як старий лід.

Як стара броня.

Як стара брехня.

Роуз відчула дивне тепло.

Бо вперше за всю книгу бачила щось важливе.

Не перемогу над монстром.

Не магію.

Не списки.

Людину, яка нарешті перестала тікати.

Еліс зробила крок до столу.

Потім ще один.

І ще.

Книга чекала.

Сторінка світилася.

Ім'я не зникало.

Не змінювалося.

Лише чекало.

— Я була музиканткою.

раптово сказала Еліс.

Усі здивовано подивилися на неї.

— Що?

тихо спитала Нора.

Еліс сумно всміхнулася.

— До списку.

До провідників.

До всього цього.

Я грала на фортепіано.

Запала тиша.

— Серйозно?

спитала Нора.

— Так.

— Я думала ти була кимось страшним.

— Я теж так думала останні двадцять років.

Еліс засміялася крізь сльози.

І книга спалахнула.

Роуз завмерла.

Бо вперше зрозуміла.

Так само як Ліліан.

Так само як Аделайн.

Список повертав людей через пам'ять.

Через імена.

Через правду.

— Я любила дощ.

продовжила Еліс.

Сторінка засвітилася яскравіше.

— Любила шоколадне морозиво.

— Правильний вибір.

буркнула Нора.

Еліс усміхнулася.

— Терпіти не могла ранки.

— Оце вже ближче до правди.

І ще один спалах світла.

Книга почала писати сама.

Не список.

Не вирок.

Спогади.

ЕЛІС МОНРО

ПІАНІСТКА

ДОЧКА

СЕСТРА

ДРУГ

МРІЙНИЦЯ

Роуз відчула, як щось стискається в грудях.

Бо це було красиво.

Боляче.

І красиво.

Еліс читала слова.

І плакала.

— Я пам'ятаю.

прошепотіла вона.

— Я пам'ятаю себе.

За її спиною почало з'являтися світло.

Двері.

Інші.

Не такі, як у Ліліан.

Світлі.

З музикою.

Ледь чутною.

Наче хтось далеко грав на фортепіано.

Еліс різко завмерла.

— Це...

— Твої.

сказала Смерть.

Еліс дивилася на них.

Не рухаючись.

Потім подивилася на Себастіана.

Вперше за весь вечір.

По-справжньому.

Не як наглядача.

Не як частину минулого.

Як на чоловіка, якого колись залишила.

— Мені шкода.

прошепотіла вона.

Себастіан мовчав.

Потім дуже повільно кивнув.

І цього вистачило.

Еліс усміхнулася.

Крізь сльози.

— Ти все ще занадто серйозний.

Нора тихо фиркнула.

— О, це правда.

Навіть зараз.

Навіть під час апокаліпсису.

Себастіан закотив очі.