Розділ 23

Смерть зробила перший крок до книгарні.

І світ навколо перестав удавати, що він звичайний.

Дощ більше не падав.

Він завис у повітрі.

Кожна крапля зупинилася на своєму місці, перетворившись на маленьке холодне скло, у якому відбивалися вікна, ліхтарі, темна вулиця й обличчя тих, хто стояв усередині книгарні.

Світло в ліхтарях стало нерухомим.

Тіні на тротуарі застигли.

Десь у далині завмерла машина з увімкненими фарами.

Навіть годинник над касою перестав цокати.

Роуз ніколи не думала, що тиша може мати вагу.

Але ця мала.

Вона тиснула на груди.

На горло.

На кістки.

На саму думку про рух.

Наче все живе в цю мить інстинктивно зрозуміло:

не можна привертати увагу.

Не можна дихати занадто голосно.

Не можна робити зайвий крок.

Бо за вітриною стояла не примара.

Не чудовисько.

Не Морроу.

Не Мисливиця.

Смерть.

Роуз дивилася на силует за склом і не могла примусити себе відвести погляд.

Вона була високою.

Але не так, як людина.

Її зріст неможливо було визначити. Вона здавалася то майже людською, то надто великою для вулиці, то безмежною, наче не стояла під ліхтарем, а заповнювала собою простір між небом і землею.

Її форма постійно змінювалася.

Темна сукня перетворювалася на тінь.

Тінь — на довге пальто.

Пальто — на чорний туман.

Волосся нагадувало ніч без зірок.

Обличчя не мало чітких рис.

І все ж Роуз знала: вона дивиться саме на неї.

Не очима.

Не поглядом.

Самою присутністю.

Нора стояла поруч, стискаючи руку Роуз так сильно, що пальці боліли.

Але Роуз не відпускала.

Їй потрібен був цей біль.

Він нагадував, що вона ще тут.

Ще жива.

Ще не по той бік Дверей.

Ліліан Харт стояла навколішки біля столу.

Її справжнє ім'я все ще світилося на сторінці книги.

ЛІЛІАН ХАРТ.

Не Перша Провідниця.

Не легенда.

Не загроза.

Жінка.

Жива чи не жива — вже не мало значення.

Вона згадала себе.

І саме це покликало Смерть ближче.

Себастіан стояв між дверима й усіма іншими.

Навіть зараз.

Навіть поранений.

Навіть ослаблений.

Навіть після того, як провів лезом по власному зап'ястю й відкрив останню сторінку.

Його чорна кров — чи те, що виглядало як кров — повільно стікала на підлогу й не залишала плям.

Вона зникала, щойно торкалася дерева.

Наче книгарня відмовлялася її приймати.

Наче він справді належав не цьому світу.

Роуз подивилася на його руку.

Потім на ніж.

Потім на останню сторінку.

І злість повернулася.

Гаряча.

Жива.

Несумісна з крижаною тишею навколо.

Він збирався віддати себе.

Без дозволу.

Без розмови.

Без права вибору для неї.

І, можливо, саме зараз це врятувало їх на кілька секунд.

Але вона все одно була зла.

— Ти ідіот, — прошепотіла Роуз.

Себастіан не обернувся.

— Не найкращий момент.

— Саме найкращий.

— Роуз.

— Ти збирався стати Дверима замість мене.

Його плечі ледь помітно напружилися.

Нора різко повернула голову.

— Він що?

Еліс заплющила очі.

Наче знала.

Наче боялася, що так і буде.

Ліліан повільно підняла голову.

Смерть за вікном зробила ще один крок.

Скло вітрини покрилося новими тріщинами.

Не різкими.

Тонкими.

Гарними.

Наче мороз намалював візерунок.

— Себастіане, — голос Роуз став нижчим. — Подивися на мене.

Він не рухався.

— Зараз.

Він повільно обернувся.

Його обличчя було бліде.

Очі — майже срібні.

У них не було жалю за вчинком.

Лише страх, що він не встигне.

І це розлютило ще більше.

— Не смій дивитися так, — сказала вона.

— Як?

— Наче вже попрощався.

Його погляд здригнувся.

Майже непомітно.

Але Роуз побачила.

Вона починала бачити його надто добре.

— Я намагався захистити тебе.

— Ні.

Ти намагався вирішити за мене.

— Роуз...

— Ні.

Слухай.

Я не твій список.

Не твій борг.

Не твоя помилка.

Не ще одна душа, яку ти не встиг врятувати.

Тиша після цих слів стала ще важчою.

Себастіан дивився на неї.

І в його очах щось тріснуло.

Не зламалося.

Саме тріснуло.

Наче вона сказала те, що він ховав навіть від себе.

— Я не можу втратити ще одну провідницю, — сказав він дуже тихо.

Еліс різко відвела погляд.

Роуз відчула, як усередині все стислося.

Він сказав не "тебе".

Сказав "ще одну провідницю".

І все ж вона почула більше.

Набагато більше.

— Ти втратив Еліс?

Себастіан мовчав.

Еліс відповіла замість нього.

— Він не втратив мене.

Я втекла.

Роуз подивилася на неї.

Еліс стояла біля полиці з книгами, мокре волосся прилипло до її шиї, обличчя було втомлене й бліде.

— Я відкрила останню сторінку, — сказала вона. — Побачила ім'я. І він сказав, що буде поруч до кінця.

Вона гірко всміхнулася.

— А я не хотіла кінця.

Себастіан заплющив очі.

— Еліс.

— Ні.

Вона зробила крок уперед.

— Нехай вона знає. Бо якщо не знатиме, повторить наші помилки.

Смерть за вікном зробила третій крок.

Цього разу весь фасад книгарні здригнувся.

Книга на столі сама перегорнула сторінку.

Нова фраза проявилася під іменем Ліліан.

ЧАС ПОВЕРНЕННЯ ОБМЕЖЕНИЙ.

РІВНОВАГА ОЧІКУЄ РІШЕННЯ.

Нора нервово глянула на напис.

— У нас, мабуть, погана традиція розмовляти про почуття саме тоді, коли світ збирається розвалитися.

— Це важливо, — сказала Роуз.

— Я не сперечаюся.

Просто констатую, що наша група потребує терапії.

Можливо, колективної.

— Якщо виживемо, — сказала Еліс, — я запишуся першою.

Нора подивилася на неї.