Розділ 19

— Нарешті.

Голос дівчинки розчинився в темряві навколо них.

Роуз не могла поворухнутися.

Вона стояла перед величезними Дверима й дивилася на дитину.

На вигляд років дванадцять.

Можливо тринадцять.

Тонка.

Бліда.

З довгим чорним волоссям.

І очима, які лякали найбільше.

Тому що вони були знайомими.

Занадто знайомими.

Роуз вже бачила цей погляд.

У дзеркалі.

У власному відображенні.

У фотографіях, зроблених багато років тому.

Наче перед нею стояла молодша версія її самої.

Але це було неможливо.

Абсолютно неможливо.

Тому що ця дівчинка випромінювала щось старе.

Дуже старе.

Старше за місто.

Старше за світ.

Старше за смерть.

Позаду не було нічого.

Ні книгарні.

Ні дощу.

Ні Себастіана.

Ні Нори.

Лише нескінченна темрява й Двері.

Величезні.

Безкінечні.

Їх поверхня нагадувала одночасно камінь, метал і нічне небо.

Вони постійно змінювалися.

Роуз дивилася на них і бачила тисячі ледь помітних тіней.

Наче в самій структурі дверей були заховані мільйони силуетів.

Мільйони життів.

Мільйони історій.

Мільйони смертей.

Від одного лише погляду починала боліти голова.

— Не дивись занадто довго.

спокійно сказала дівчинка.

Роуз миттєво перевела погляд на неї.

— Хто ти?

Дівчинка усміхнулася.

Сумно.

— Люди завжди питають це першим.

— Бо це важливо.

— Для людей усе важливо.

Роуз відчула роздратування.

— Я серйозно.

— Я теж.

Дівчинка зробила кілька кроків уперед.

Її босі ноги не залишали слідів.

Хоча під ними була якась дивна чорна поверхня, схожа одночасно на воду й скло.

— Як тебе звати?

запитала Роуз.

Усмішка дівчинки зникла.

Наче питання завдало болю.

— Я не пам'ятаю.

Роуз насупилася.

— Що?

— Не пам'ятаю.

Дуже давно ніхто не називав мене на ім'я.

У її голосі прозвучала така самотність, що у Роуз на мить перехопило подих.

Дівчинка подивилася на Двері.

Повільно.

Наче дивилася на старого друга.

Або старого ворога.

— Колись у мене було ім'я.

Потім його забрали.

Потім я сама його забула.

А потім минуло стільки часу, що воно перестало мати значення.

Роуз мовчала.

Бо не знала, що відповісти.

— Тоді хто ти?

Дівчинка подивилася прямо їй в очі.

— Я та, яка відчинила їх першою.

Погляд Роуз мимоволі повернувся до Дверей.

Величезних.

Неможливих.

Стародавніх.

— Ти Перша Провідниця?

— Ні.

Роуз завмерла.

— Що?

— Ні.

Я існувала ще до неї.

У грудях щось неприємно стиснулося.

— Тоді...

— Я була тут раніше за всіх.

До провідників.

До наглядачів.

До мисливців.

До Морроу.

До списків.

До правил.

До всього.

Темрява навколо ніби стала ще тихішою.

Наче навіть сам простір слухав її.

— Це неможливо.

прошепотіла Роуз.

— Для людей багато речей неможливі.

Дівчинка зробила ще кілька кроків.

Тепер між ними залишалося всього кілька метрів.

І чим ближче вона підходила, тим дивніше почувалася Роуз.

Наче пам'ять починала ворушитися десь глибоко всередині.

Дуже стара пам'ять.

Не її.

І водночас її.

— Ми зустрічалися раніше.

раптово сказала дівчинка.

Роуз застигла.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Я б пам'ятала.

Дівчинка довго дивилася на неї.

Потім тихо запитала:

— А ти пам'ятаєш свій перший сон?

Роуз мовчала.

— Ні.

— А свій перший страх?

— Ні.

— А перший день життя?

— Звичайно ні.

Дівчинка кивнула.

— І все ж вони були.

Запала тиша.

Незручна.

Важка.

Наче слова дівчинки залишали після себе сліди.

— Коли ти була маленькою...

почала вона.

— Три роки.

Ти боялася темряви.

Роуз відчула холод.

— Усі діти бояться темряви.

— Але ти говорила з нею.

Серце пропустило удар.

— Що?

— Щовечора.

Коли залишалася сама.

Ти сиділа на ліжку й розмовляла з кимось у кутку кімнати.

Роуз зблідла.

Тому що...

Вона пам'ятала.

Не самі розмови.

Лише уривки.

Мати часто казала, що вона вигадала собі уявну подругу.

Що це нормально.

Що діти таке роблять.

Роуз раптом стало важко дихати.

— Ні.

Дівчинка сумно всміхнулася.

— Так.

— Це була ти?

— Я була самотня.

Роуз дивилася на неї.

Не кліпаючи.

— І ти теж.

Темрява між ними ніби здригнулася.

Десь далеко пролунав дивний звук.

Наче величезний металевий механізм повільно повернувся.

Дівчинка одразу подивилася на Двері.

І вперше в її очах з'явилося занепокоєння.

Справжнє.

Живе.

— Він прокидається швидше.

прошепотіла вона.

— Хто?

Дівчинка не відповіла.

Замість цього підійшла ще ближче.

Настільки близько, що Роуз могла бачити кожну дрібницю.

Світлі вії.

Бліді губи.

Ледь помітні темні кола під очима.

І дивну втому.

Таку саму втому, яку вона бачила у Себастіана.

В Еліс.

У Першої Провідниці.

Наче всі вони несли один і той самий тягар.

— Часу мало.

тихо сказала дівчинка.

— Для чого?

— Для тебе.

— Я нічого не розумію.

— Знаю.

Вона простягнула руку.

Повільно.

Обережно.

Наче боялася налякати.

Роуз завмерла.

А потім дозволила їй торкнутися своєї долоні.

І світ вибухнув.

Спогади.

Тисячі спогадів.

Не її.

Чужих.

Мільйони людей проходять крізь Двері.

Старий чоловік плаче над фотографією дружини.

Маленька дівчинка тримає плюшевого ведмедика.

Солдат дивиться на світанок.