Розділ 18

— Хто я?

Питання зависло між ними.

І вперше за весь час ніхто не поспішив відповідати.

Дощ продовжував стукати по вікнах книгарні.

Старий годинник над касою тихо цокав.

Десь у дальньому кутку потріскувала лампа.

Звичайні звуки.

Звичайного світу.

Але для Роуз світ уже не був звичайним.

Вона дивилася лише на Себастіана.

Не на Першу Провідницю.

Не на Еліс.

Не на Нору.

На нього.

Тому що саме він сказав:

"Я знав."

Від першого дня.

Від самого початку.

І не сказав.

— Відповідай.

тихо сказала вона.

Себастіан мовчав.

Його сіро-срібні очі зустрілися з її поглядом.

І Роуз раптом зрозуміла.

Він боїться.

Не Морроу.

Не Мисливиці.

Не Першої Провідниці.

Її реакції.

— Себастіане.

— Роуз...

— Ні.

Не зараз.

Не "пізніше".

Не "я поясню".

Не "це складно".

Зараз.

Він заплющив очі.

На секунду.

Наче збирався з силами.

Потім повільно видихнув.

— Ти народилася з відміткою.

У книгарні стало тихо.

— Що?

— Коли ти народилася.

На твоїй шиї був знак.

Серце Роуз пропустило удар.

Автоматично її рука торкнулася тонкого шраму під вухом.

Того самого.

Який був із нею все життя.

Маленького.

Майже непомітного.

— Ні.

прошепотіла вона.

— Так.

Першою заговорила Нора.

— Стоп.

Той шрам?

Оцей шрам?

Роуз мовчки кивнула.

— Я думала, це родимка чи опік.

— Усі так думали.

сказав Себастіан.

— Бо він виглядає як звичайний шрам.

— Але?

— Це не шрам.

Провідниця в темній сукні сумно всміхнулася.

— Це печатка.

Роуз різко обернулася до неї.

— Чия?

Жінка довго мовчала.

А потім відповіла:

— Моя.

Світ завмер.

Повністю.

Нора широко розплющила очі.

Еліс опустила голову.

А Роуз просто дивилася.

Не розуміючи.

Не встигаючи.

Не бажаючи розуміти.

— Що?

Голос зламався.

— Що це означає?

Перша Провідниця зробила крок вперед.

І цього разу Себастіан не зупинив її.

Лише напружився.

Наче був готовий будь-якої миті кинутися між ними.

— Це означає...

тихо сказала вона.

— Що коли ти народилася, я вже знала про тебе.

— Це неможливо.

— Так.

— Тоді як?

Жінка дивилася на неї довго.

Занадто довго.

Наче намагалася запам'ятати кожну рису її обличчя.

Кожну емоцію.

Кожен подих.

— Бо я бачила тебе ще до твого народження.

У Роуз запаморочилося в голові.

— Ні.

— Так.

— Це божевілля.

— У нашому світі?

сумно усміхнулася Еліс.

— Уже ні.

Роуз відчула злість.

Справжню.

Палаючу.

— Ні.

Ви не можете просто говорити такі речі!

Не можете з'явитися через сотні років і сказати, що знали мене до народження!

Я не знаю тебе!

Не знаю нічого про тебе!

І не хочу бути частиною ваших загадок!

Голос луною розлетівся книгарнею.

Ніхто не перебивав.

Ніхто не сперечався.

Навіть Перша Провідниця.

Лише дивилася.

І від цього ставало ще гірше.

Бо в її очах не було образи.

Лише біль.

Старий.

Дуже старий біль.

— Ти маєш право злитися.

тихо сказала вона.

— Не кажи мені, що я маю право.

Раптово книга на столі здригнулася.

Сторінки почали перегортатися самі.

Швидко.

Одна за одною.

Наче їх підхопив буревій.

Усі обернулися.

Книга зупинилася.

На новій сторінці.

І цього разу там не було імені.

Лише малюнок.

Дивний символ.

Коло.

Усередині якого були намальовані Двері.

І маленька зірка над ними.

Перша Провідниця зблідла.

Себастіан вилаявся.

Дуже тихо.

Але Роуз почула.

— Що це?

запитала вона.

Ніхто не відповів.

— Що це?!

Себастіан подивився на символ.

І вперше за довгий час виглядав по-справжньому розгубленим.

— Цього не повинно бути.

— ЩО ЦЕ?

повторила Роуз.

Перша Провідниця прошепотіла:

— Він прокидається.

Книгарня затихла.

— Хто?

Жінка дивилася лише на символ.

— Той, хто створив Двері.

Холод пройшов по спині Роуз.

— Я думала, це зробила ти.

— Ні.

Вона гірко всміхнулася.

— Я лише була першою, хто пройшов крізь них.

Раптом усі лампи в книгарні вибухнули одночасно.

Скло посипалося на підлогу.

Нора скрикнула.

Еліс різко піднялася.

Себастіан вихопив ніж.

А символ у книзі почав світитися.

Спочатку слабко.

Потім сильніше.

І сильніше.

Поки вся книгарня не наповнилася білим світлом.

Роуз заплющила очі.

Світ зник.

Підлога зникла.

Дощ зник.

Голоси зникли.

Усе зникло.

А коли вона відкрила очі...

То стояла зовсім не в книгарні.

Перед нею простягалося безкрає чорне небо.

Без зірок.

Без місяця.

Без сонця.

Лише темрява.

А посеред неї стояли Двері.

Величезні.

Настільки величезні, що їхній верх губився десь у нескінченності.

Старші за час.

Старші за смерть.

Старші за все, що вона знала.

І перед цими Дверима стояла маленька дівчинка.

На вигляд років дванадцяти.

З довгим чорним волоссям.

І дуже знайомими очима.

Дівчинка повільно обернулася.

Подивилася на Роуз.

І усміхнулася.

— Нарешті.

Її голос був точно таким самим, як голос Першої Провідниці.

— Ти прийшла.

І в цю секунду Роуз зрозуміла найстрашніше.

Це була не пам'ять.

Не видіння.

Не сон.

Хтось справді покликав її сюди.

І чекав дуже давно.