Розділ 17

— Нарешті.

Голос був тихим.

Майже лагідним.

Майже теплим.

І саме це робило його страшним.

Роуз відчула, як кожен м'яз у тілі напружився.

Нора стояла поруч.

Себастіан завмер біля дверей.

Еліс зблідла так сильно, що здавалася примарою.

А голос продовжив:

— Я так довго тебе шукала, Роуз.

У книгарні нікого не було.

Між полицями стояла лише темрява.

Звичайна темрява.

Але всі четверо знали, що це неправда.

Роуз повільно озирнулася.

Серце билося так сильно, що вона чула його у вухах.

— Хто ти?

запитала вона.

Тиша.

Потім тихий сміх.

Жіночий.

Сумний.

Неймовірно самотній.

— Уже забула?

Холод пройшов по шкірі Роуз.

— Ми знайомі?

— Набагато довше, ніж ти думаєш.

Себастіан різко виступив уперед.

Срібне світло спалахнуло навколо його руки.

— Замовкни.

Голос засміявся.

— Ти завжди ставав між мною і ними.

Роуз миттєво подивилася на Себастіана.

Його обличчя стало кам'яним.

— Себастіане...

Він не відповів.

Не відвів погляду від темряви.

— Я попереджав тебе.

тихо сказав він.

— А я не слухала.

відповів голос.

— Як завжди.

Темрява між книжковими полицями почала згущуватися.

Наче хтось збирав її руками.

Наче ніч сама складалася в людську форму.

Нора зробила крок назад.

— Ні.

Мені дуже не подобається те, що зараз відбувається.

Роуз мовчала.

Вона не могла відвести погляду.

Тому що силует ставав чіткішим.

Жіноча постать.

Довге чорне волосся.

Темна сукня.

Бліда шкіра.

І коли обличчя остаточно проявилося...

У книгарні запала абсолютна тиша.

Нора першою видихнула.

— Ні.

Роуз не могла поворухнутися.

Тому що дивилася на себе.

Не зовсім.

Але достатньо схоже.

Ті самі очі.

Той самий овал обличчя.

Ті самі темні пасма волосся.

Наче старша версія Роуз.

Наче її відображення після багатьох років.

Жінка дивилася на неї з дивним сумом.

І любов'ю.

Саме любов'ю.

Це було найстрашніше.

Не ненависть.

Не злість.

Любов.

Наче вона дивилася на когось дуже дорогого.

— Роуз.

прошепотіла вона.

— Я так скучила.

Себастіан миттєво опинився між ними.

— Не підходь.

Жінка сумно всміхнулася.

— Ти все ще її захищаєш.

— Завжди.

— Навіть тепер?

Його голос був холодним.

— Особливо тепер.

Роуз дивилася на них.

І відчувала, що пропускає щось величезне.

Щось, що знають усі, крім неї.

— Досить.

сказала вона.

Усі подивилися на неї.

— Хтось нарешті пояснить, що відбувається?

Жінка перевела погляд на Роуз.

І її очі наповнилися болем.

Таким старим болем, що від нього стискалося серце.

— Я намагалася.

тихо сказала вона.

— Дуже довго намагалася знайти спосіб.

— Спосіб для чого?

— Повернутися до тебе.

Роуз відчула холод.

— Ми не знайомі.

— Для тебе — ні.

Жінка зробила крок вперед.

Себастіан одразу напружився.

— Ще крок — і я закрию прохід.

— Не закриєш.

— Спробуй мене.

На секунду між ними промайнула стара ворожнеча.

Ні.

Не ворожнеча.

Щось значно складніше.

Еліс раптом сказала:

— Вона не бреше.

Усі обернулися до неї.

Еліс дивилася на незнайомку широко розплющеними очима.

— Я бачила її одного разу.

Двадцять три роки тому.

Жінка повільно кивнула.

— Ти була сміливою.

— Ні.

Я була дурною.

— Інколи це одне й те саме.

Нора підняла руки.

— Стоп.

У мене зараз вибухне голова.

Хто вона?

Ніхто не відповів.

Жінка сама сказала:

— Колись мене називали першою провідницею.

Тиша.

Навіть дощ за вікнами ніби стих.

Роуз дивилася на неї.

Не кліпаючи.

— Це неможливо.

— Так.

тихо відповіла жінка.

— Саме це мені говорять останні кілька століть.

Серце Роуз пропустило удар.

— Кілька...

століть?

Жінка всміхнулася.

— Час працює трохи інакше по той бік Дверей.

Себастіан стиснув ніж сильніше.

— Не слухай її.

— Чому?

різко запитала Роуз.

— Тому що вона маніпулює.

— Ні.

Жінка похитала головою.

— Я просто втомилася брехати.

Вона подивилася на Роуз.

І дуже тихо сказала:

— Ти думаєш, що список обрав тебе випадково?

У книгарні стало тихо.

Роуз відчула, як шлунок стискається.

— Що це означає?

— Те, що тебе не обирали.

— Тоді що?

Жінка дивилася прямо їй у очі.

— Ти була пов'язана з ним ще до народження.

Себастіан різко сказав:

— Замовкни.

— Вона має право знати.

— Не від тебе.

— Тоді розкажи сам.

Тиша.

Довга.

Нестерпна.

Роуз подивилася на Себастіана.

Він мовчав.

І цього вистачило.

Тому що вона зрозуміла.

Він знає.

Давно знає.

— Себастіане.

Його очі зустрілися з її.

І вперше вона побачила в них провину.

Справжню.

Глибоку.

Болючу.

— Ти знав.

Не питання.

Факт.

Себастіан заплющив очі.

Лише на секунду.

— Частину.

Роуз відчула, як серце починає боліти.

— Як давно?

— Від першого дня.

Нора тихо вилаялася.

Еліс опустила голову.

А жінка в темній сукні дивилася на Роуз так, ніби чекала цього моменту дуже давно.

— Тоді скажи.

прошепотіла Роуз.

— Хто я?

І вперше за весь вечір на обличчі першої провідниці з'явився справжній страх.

Наче саме ці слова вона боялася почути найбільше.