Розділ 15

Ти запізнився.

Слова прозвучали тихо.

Без крику.

Без злості.

Без звинувачення.

Саме тому вони вдарили сильніше.

Роуз одразу подивилася на Себастіана.

Він завмер.

Повністю.

Наче перестав дихати.

Наче час на секунду зупинився лише для нього.

За вікном продовжував падати дощ.

Жінка стояла під світлом ліхтаря.

Темне волосся прилипло до щік.

Темне пальто промокло наскрізь.

Вона виглядала звичайною.

Надто звичайною.

Особливо після Морроу.

Після Мисливиці.

Після всього, що сталося.

Але щось у її очах було неправильним.

Не мертвим.

Не порожнім.

Старим.

Наче вона бачила значно більше, ніж мала б бачити людина.

— Себастіане.

тихо сказала Роуз.

Він не відповів.

Жінка за склом сумно всміхнулася.

— Бачу, ти все ще мовчиш, коли не знаєш, що сказати.

Нора перевела погляд з неї на Себастіана.

Потім назад.

Потім знову на нього.

— О.

— Що?

спитала Роуз.

— Оце вже цікаво.

— Норо.

— Ні, серйозно.

Вона знає його.

Вона дивиться на нього так, ніби вони знайомі сто років.

Себастіан нарешті поворухнувся.

Повільно.

Наче кожен рух коштував йому зусиль.

Він підійшов до дверей.

Відчинив їх.

Дзвінок над входом тихо дзенькнув.

Жінка зайшла всередину.

Книгарню одразу наповнив запах дощу.

Мокрого асфальту.

Холоду.

Осені.

Вона зупинилася за кілька кроків від них.

І тепер Роуз могла роздивитися її краще.

Карі очі.

Бліда шкіра.

Темні кола під очима.

Невеликий шрам біля підборіддя.

І дивна втома.

Наче вона не спала роками.

— Еліс Монро.

прошепотіла Роуз.

Жінка подивилася на неї.

— Отже, список уже показав мене.

— Ти жива.

Еліс коротко засміялася.

— Відносно.

Нора одразу сказала:

— Мені не подобається слово "відносно".

— Мені теж.

відповіла Еліс.

І вперше за весь вечір у її голосі з'явилося щось тепле.

Потім вона знову подивилася на Себастіана.

— Давно не бачились.

Він мовчав.

— Двадцять три роки.

додала вона.

Роуз мало не впустила книгу.

— Що?

Нора теж моргнула.

— Перепрошую, скільки?

— Двадцять три.

спокійно відповіла Еліс.

— Але тобі...

Роуз замовкла.

Тому що раптом зрозуміла.

Еліс виглядала максимум на тридцять п'ять.

Не більше.

А якщо минуло двадцять три роки...

Щось тут було дуже неправильним.

Еліс помітила її погляд.

— Так.

Я не старію.

Запала тиша.

Нора видихнула.

— Знаєте що?

Мені подобався той етап життя, коли найбільшою дивиною були податки.

— Мені теж.

тихо сказала Еліс.

Роуз дивилася на неї.

— Ти була провідницею.

— Так.

— І мала померти.

— Так.

— Але не померла.

Еліс опустила очі.

— Так.

Себастіан різко сказав:

— Не треба.

У книгарні стало тихо.

Еліс подивилася на нього.

І в її очах з'явився біль.

Справжній.

Живий.

Старий.

— Вона має знати.

— Ні.

— Уже запізно для цього слова.

Себастіан стиснув щелепу.

Роуз відчула, як між ними проходить щось невидиме.

Історія.

Довга історія.

Занадто довга.

— Ви були разом?

запитала Нора.

Роуз мало не вдавилася повітрям.

— Норо!

— Що?

Я просто питаю.

Еліс несподівано всміхнулася.

— Вона мені подобається.

— Не відповідай.

сухо сказав Себастіан.

— Це не було "ні".

відразу сказала Нора.

Себастіан закрив очі.

Нора переможно схрестила руки.

— Я знала.

Роуз перевела погляд між ними.

І раптом зрозуміла.

Саме тому Себастіан так відреагував на її ім'я.

Саме тому злякався.

Саме тому виглядав так, ніби побачив привида.

Бо для нього це і був привид.

— Що сталося?

тихо запитала Роуз.

Еліс довго мовчала.

А потім підійшла до столу.

Сіла.

Подивилася на книгу.

І дуже тихо сказала:

— Я відкрила останню сторінку.

У книгарні стало холодніше.

— І побачила своє ім'я.

Роуз відчула, як серце стислося.

— Потім що?

Еліс дивилася кудись повз них.

Наче бачила зовсім інше місце.

Інший час.

Інше життя.

— Потім я вирішила не помирати.

Себастіан різко відвернувся.

Наче не міг слухати далі.

— Еліс.

— Ні.

досить твердо сказала вона.

— Вона повинна почути це від мене.

Роуз мовчала.

Не рухалася.

Навіть Нора перестала жартувати.

— Я порушила правило.

сказала Еліс.

— Найстаріше правило.

— Яке?

пошепки спитала Роуз.

Еліс підняла очі.

І Роуз побачила в них страх.

Справжній страх.

Навіть тепер.

Через двадцять три роки.

— Я втекла від власної смерті.

Тиша.

Глибока.

Важка.

Нора першою видихнула:

— І що сталося?

Еліс повільно подивилася на книгу.

Список лежав нерухомо.

Наче теж слухав.

— Спочатку нічого.

Потім почали зникати люди.

Роуз відчула холод.

— Зникати?

— Так.

Без сліду.

Без Дверей.

Без списків.

Без провідників.

Навіть Морроу не міг їх знайти.

У книгарні стало настільки тихо, що було чути лише дощ.

— Чому?

спитала Роуз.

Еліс відповіла майже пошепки:

— Бо смерть не любить, коли її обманюють.

І в ту саму секунду книга на столі сама відкрилася.

Сторінки почали перегортатися.

Швидко.

Нервово.

Наче щось шукали.

А потім зупинилися.

На абсолютно порожній сторінці.

Не було імені.

Не було часу.

Не було адреси.

Лише одне слово.

Надруковане чорним чорнилом.