Розділ 14

Навіть Морроу може бути не найбільшою проблемою.

Ці слова зависли в повітрі.

Нора першою порушила тишу.

— Ні.

Роуз моргнула.

— Що?

— Ні.

Мені не подобається ця розмова.

Мені не подобається книга смерті.

Мені не подобається безлика жінка.

І мені особливо не подобається фраза "є щось гірше за монстра, який намагається нас убити".

Себастіан потер перенісся.

Виглядав він жахливо.

Блідий.

Виснажений.

Наче останні години забрали в нього значно більше сил, ніж він показував.

— Це не гірше.

сказав він.

— Це старіше.

— О, прекрасно.

відповіла Нора.

— Це зовсім мене заспокоїло.

Роуз підняла книгу з підлоги.

Пальці тремтіли.

Остання сторінка.

Вона справді бачила її.

Лише кілька літер.

Лише мить.

Але цього вистачило.

Тому що вона знала.

То було її ім'я.

Не чиєсь інше.

Не випадковий збіг.

Її.

І вперше з моменту появи списку вона по-справжньому злякалася.

Не смерті.

Невідомості.

Що буде написано далі?

Коли?

Як?

Чому?

І головне...

Чи можна це змінити?

— Себастіане.

Він підняв голову.

— Так.

— Чиї імена були на останній сторінці до мене?

Запала довга тиша.

Нора одразу насупилася.

— Мені не подобається ця тиша.

Себастіан дивився на книгу.

Не на Роуз.

Не на Нору.

Саме на книгу.

Наче боявся відповіді.

— Себастіане.

повторила Роуз.

Він повільно видихнув.

— Провідників.

— Усі бачили свої імена?

— Так.

— І що сталося з ними?

Він мовчав.

Роуз відчула холод.

— Себастіане.

— Вони померли.

Нора вилаялася.

Тихо.

Але дуже щиро.

Роуз не могла відвести погляду.

— Усі?

— Так.

— Жодного винятку?

— Жодного.

Книгарня стала ще тихішою.

Навіть дощ ніби стих.

Роуз дивилася на книгу.

І раптом зрозуміла.

— Тому ти не хотів, щоб я відкривала останню сторінку.

— Так.

— Бо коли вона відкриється повністю...

— Шляху назад не буде.

Нора схрестила руки.

— Добре.

Тепер моя черга.

Що означає "не буде шляху назад"?

Себастіан подивився на неї.

— Провідник бачить свій кінець.

— І?

— Після цього список починає вести його саме до нього.

— Це тупо.

— Так.

— Дуже тупо.

— Згоден.

Нора глянула на Роуз.

— Ми спалимо цю книгу.

— Не допоможе.

сказав Себастіан.

— Ми втопимо її.

— Не допоможе.

— Закопаємо.

— Не допоможе.

— Викинемо в океан.

— Не допоможе.

Нора сердито подивилася на книгу.

— Я її ненавиджу.

— Це взаємно.

тихо сказала Роуз.

І в цю секунду книга раптом сама відкрилася.

Усі троє здригнулися.

Сторінки почали перегортатися.

Швидко.

Дуже швидко.

Наче їх гортав невидимий вітер.

Потім книга різко зупинилася.

Не в кінці.

Посередині.

На новому імені.

Роуз похолола.

Тому що список зазвичай не з'являвся так.

Не сам.

Не після завершення попереднього.

Нове ім'я вже чекало.

Наче хтось поспішав.

На сторінці було написано:

ЕЛІС МОНРО

34 РОКИ

О 03:13

Запала тиша.

Нора насупилася.

— Хто це?

Роуз подивилася на Себастіана.

І відразу зрозуміла.

Його обличчя зблідло ще сильніше.

— Ти знаєш її.

сказала вона.

Себастіан не відповів.

І цього вистачило.

— Себастіане.

— Так.

— Хто вона?

Він дивився на сторінку так, ніби побачив привид.

А потім дуже тихо сказав:

— Вона не повинна бути в списку.

У книгарні стало холодно.

По-справжньому холодно.

Лампи знову блимнули.

Одна.

Друга.

Третя.

Нора повільно сказала:

— Мені здається, ми зараз усі дружно зненавидимо цю Елліс.

— Еліс.

автоматично виправила Роуз.

— Неважливо.

Хто вона така?

Себастіан повільно підняв очі.

І вперше за весь час Роуз побачила в них справжній страх.

Не за неї.

Не за список.

Не за Морроу.

Особистий страх.

— Вона була останнім провідником.

Роуз перестала дихати.

— Що?

— Перед тобою.

Тиша.

Повна.

Абсолютна.

Нора моргнула.

Потім ще раз.

— Стоп.

Почекайте.

Останній провідник?

— Так.

— Той самий, який мав померти?

— Так.

— Тоді чому вона в новому списку?

Себастіан дивився на сторінку.

Наче не вірив власним очам.

— Тому що вона вже мертва.

І саме в цю секунду хтось постукав у двері книгарні.

Один раз.

Тихо.

Повільно.

Усі троє різко обернулися.

За склом стояла жінка.

Промокла під дощем.

У темному пальті.

З темним волоссям до плечей.

Приблизно тридцяти років.

Жива.

Справжня.

І вона дивилася просто на Себастіана.

Наче шукала його багато років.

А потім сказала лише два слова:

— Ти запізнився.