Розділ 13

Роуз побачить власне ім'я.

У книгарні стало тихо.

Настільки тихо, що було чути дощ за вікнами.

Краплі билися об скло.

Десь далеко проїхала машина.

Звичайні звуки.

Звичайного світу.

Але слова Себастіана повністю змінили все.

Роуз дивилася на нього.

Не кліпаючи.

Не рухаючись.

Не дихаючи.

— Ні.

Голос прозвучав хрипко.

Майже пошепки.

— Ні.

Себастіан не відвів погляду.

— Так.

— Ти помиляєшся.

— Хотів би.

Нора стояла між ними й переводила погляд з одного на іншого.

— Добре. Я нічого не розумію.

І якщо чесно, я починаю сумувати за часами, коли найбільшою проблемою були покупці, які загинали сторінки книжок.

Ніхто не засміявся.

Навіть вона.

І це налякало Нору ще більше.

— Роуз?

Роуз повільно подивилася на список.

На той самий аркуш.

На ту саму книгу смертей.

На річ, яка перевернула її життя.

Вона згадала перший день.

Мартіна.

Перший список.

Перше ім'я.

Перші Двері.

Перший раз, коли побачила Себастіана.

І вперше задумалася про те, чого досі не наважувалася запитати.

— Усі провідники бачать своє ім'я?

Себастіан мовчав.

І це була відповідь.

Роуз відчула, як серце впало кудись дуже глибоко.

— Коли?

— По-різному.

— Але бачать?

— Так.

Нора насупилася.

— Стоп.

Почекайте.

Ви хочете сказати, що ця дурнувата папка зі смертями може показати людині її власну смерть?

— Не смерть.

Останній список.

Нора подивилася на Себастіана.

— Це зараз мало мене заспокоїти?

— Ні.

— Добре. Бо не спрацювало.

Роуз повільно опустилася на старе крісло біля вікна.

Те саме крісло.

У якому вона сиділа десятки вечорів.

Читала книжки.

Пила каву.

Ховалася від світу.

Тепер воно раптом здалося чужим.

— Якщо я побачу своє ім'я...

Вона не договорила.

Не змогла.

Бо вперше зрозуміла.

Усі ці дні вона боролася за інших.

За Мартіна.

За Адріана.

За Аделайн.

За Нору.

Вона дивилася на смерть збоку.

Але тепер смерть дивилася на неї.

Особисто.

Нора підійшла ближче.

Сіла навпочіпки перед нею.

— Гей.

Роуз підняла очі.

— Ми навіть не знаємо, що там написано.

— Але він знає.

Нора подивилася на Себастіана.

— Він знає?

— Частково.

— Це так чи ні?

— Ні.

Нора закотила очі.

— Ви двоє мене колись уб'єте.

— Сподіваюся, ні, — тихо сказала Роуз.

Запала тиша.

Довга.

Важка.

А потім Себастіан раптом напружився.

Настільки різко, що Роуз одразу це помітила.

— Що?

Він дивився на вікно.

Не кліпаючи.

— Себастіане?

— Замовкніть.

Нора насупилася.

— Перепрошую?

— Тихо.

Його голос змінився.

Став іншим.

Холодним.

Небезпечним.

Наглядачем.

Роуз одразу зрозуміла.

Щось не так.

Щось дуже не так.

За вікном продовжував падати дощ.

Ліхтар освітлював тротуар.

Порожню вулицю.

Нікого.

Абсолютно нікого.

І саме тому Себастіан дивився туди.

— Там хтось є?

пошепки запитала Роуз.

— Так.

— Морроу?

— Ні.

Роуз відчула, як по спині пробіг холод.

— Мисливиця?

— Так.

Нора піднялася.

— Стоп.

Та сама безлика психопатка?

— Норо...

— Я бачила її через вітрину хвилину тому.

Роуз різко обернулася.

— ЩО?

— Я думала, мені здалося.

Запала тиша.

Дуже погана тиша.

— І ти мовчала?

— Я тільки зараз зрозуміла, що це вона.

Себастіан підійшов до дверей книгарні.

Срібне світло ледь помітно пробігло по рамі.

— Вона знайшла нас.

— Але чому?

— Через тебе.

Роуз відчула, як серце пропустило удар.

— Через мене?

— Ти торкнулася Дверей.

Ти закрила розрив.

Ти використала право вимоги.

І ти втратила спогад.

Кожен раз ти стаєш помітнішою.

— Для кого?

— Для тих, хто дивиться з іншого боку.

Нора повільно сказала:

— Мені все менше подобається цей всесвіт.

Раптом лампи в книгарні блимнули.

Один раз.

Другий.

Третій.

Світло згасло.

Повністю.

Роуз миттєво підвелася.

Нора вилаялася.

І в ту ж секунду за вікном щось з'явилося.

Жінка.

Висока.

У сірому пальті.

Без обличчя.

Вона стояла просто під ліхтарем.

Нерухомо.

І дивилася на книгарню.

Хоча очей у неї не було.

Нора судомно видихнула.

— Окей.

Тепер я теж її бачу.

Роуз не могла відвести погляду.

Мисливиця не рухалася.

Не стукала.

Не нападала.

Просто стояла.

І чекала.

— Чого вона хоче?

прошепотіла Роуз.

Себастіан мовчав.

Занадто довго.

— Себастіане.

— Тебе.

Нора одразу стала поруч із Роуз.

Наче могла закрити її собою.

І цей жест боляче стиснув серце.

— Ні.

сказала Нора.

— Норо...

— Ні.

Я не знаю, хто ця безлика довгонога жінка.

Не знаю, що це за мисливці.

Але вона не отримає тебе.

Мисливиця раптом підняла руку.

Повільно.

Неприродно повільно.

І торкнулася скла зовні.

Тріщина.

Тонка.

Майже непомітна.

Побігла по вітрині.

Роуз перестала дихати.

Себастіан різко виставив руку.

Срібне світло розлилося по всій книгарні.

Тріщина зупинилася.

Але не зникла.

Мисливиця нахилила голову.

Наче розглядала його.

А потім уперше за весь час усміхнулася.

Без рота.

Без губ.

Без обличчя.

Але Роуз відчула цю усмішку.

І від неї стало холодніше, ніж від Морроу.

Список у її руках здригнувся.

Раптово.

Різко.

Наче його хтось штовхнув.