Розділ 12

00:00:10

Цифри на списку палали так яскраво, ніби сам папір горів зсередини.

00:00:09

Роуз стояла перед дверима книгарні й не могла поворухнутися.

За склом, у теплому жовтому світлі ламп, стояла вона сама.

Не справжня.

Не жива.

Не людина.

Фальшива Роуз дивилася на неї її ж очима, усміхалася її ж губами й тримала ніж біля горла Нори.

Нора стояла перед нею, бліда, з розширеними очима, але жива.

Ще жива.

Її волосся вибилося з недбалої зачіски, светр був зім’ятий, на щоці виднілася тонка подряпина. Руки вона тримала підняті, але не тремтіла.

Навіть зараз.

Навіть коли біля її шиї блищало лезо.

Нора все одно намагалася виглядати так, ніби не боїться.

Роуз знала її достатньо добре, щоб побачити правду.

Нора була налякана до смерті.

00:00:08

— Відчини двері, — прошепотіла Роуз.

Себастіан стояв поруч, його рука лежала на склі.

Срібне світло вже розтікалося від його долоні тонкими нитками, але двері книгарні не піддавалися. Навколо замка темрява скручувалася вузлами, як жива.

— Вони запечатані.

— Тоді зламай їх!

— Якщо я зламаю неправильно, Нора помре одразу.

00:00:07

Роуз відчула, як повітря зникає з легень.

Фальшива Роуз усміхнулася ширше.

Вона не чула їх через скло.

Або вдавала, що не чує.

Усе одно знала.

Морроу знав.

Він чув кожен удар її серця.

Кожен страх.

Кожне ім’я, яке вона боялася втратити.

00:00:06

— Роуз, — сказав Себастіан.

— Що?

— Подивись на мене.

— Ні.

— Роуз.

— Я не можу.

Як вона могла дивитися на нього, коли Нора стояла по той бік скла з ножем біля горла?

Як могла відвести очі хоча б на секунду?

Як могла дихати?

00:00:05

Список у її руках раптом обпік пальці.

На полях, поруч із таймером, з’явився напис.

ПРОВІДНИК МАЄ ПРАВО ВИМОГИ.

Роуз моргнула.

— Що?

Себастіан різко подивився на список.

Його очі швидко пробігли рядок.

— Ні.

— Що ні?

— Це небезпечно.

— Себастіане!

00:00:04

Нові слова проявилися нижче.

ВИМОГА МОЖЕ ЗУПИНИТИ СМЕРТЬ НА ОДНУ ХВИЛИНУ.

ЦІНА:

ПРОВІДНИК ВІДДАЄ СПОГАД.

Роуз не розуміла.

Не встигала.

Не мала часу.

— Який спогад?

Себастіан обернувся до неї.

Його обличчя стало різким, майже наляканим.

— Не роби цього.

00:00:03

— Який спогад?!

— Список сам обере.

— Ні.

— Так.

Вона подивилася крізь скло.

Нора.

Її Нора.

Подруга, сестра не по крові, єдина людина, яка не дала їй розсипатися після смерті батька.

00:00:02

Роуз стиснула список.

— Вимагаю зупинки.

Себастіан різко схопив її за руку.

— Роуз!

00:00:01

Вона не відвела погляду від Нори.

— Одну хвилину.

Світ зупинився.

Не метафорично.

Справді.

Дощ застиг у повітрі срібними нитками.

Світло ліхтарів перестало миготіти в калюжах.

Машина за їхніми спинами завмерла з увімкненими фарами.

У книгарні Нора застигла з відкритими очима.

Фальшива Роуз стояла нерухомо, ніж торкався шкіри біля її горла.

Таймер на списку зник.

Замість нього з’явився новий.

00:01:00

00:00:59

Роуз різко вдихнула.

І тоді біль ударив у голову.

Не фізичний.

Гірший.

Наче хтось засунув руку в її пам’ять і почав перебирати там найтепліше, найсвітліше, найживіше.

Вона впала б, якби Себастіан не втримав її.

— Що він забирає? — прохрипіла вона.

Себастіан стиснув її плечі.

— Тримайся за мене.

— Що він забирає?!

А потім вона побачила.

Кухня в батьковому домі.

Світлий ранок.

Їй дев’ять років.

Вона сидить на столі, босі ноги бовтаються в повітрі, а батько намагається зробити млинці у формі зірок.

Виходить жахливо.

Один млинець схожий на роздавлену рибу.

Другий — на карту невідомої країни.

Третій горить.

Роуз сміється так сильно, що мало не падає зі столу.

Батько обертається, тримаючи лопатку, і каже:

— Не смій сміятися з мистецтва, сонечко. Це кулінарна астрономія.

Вона сміється ще голосніше.

Він підхоплює її, кружляє кухнею, і вся кімната пахне тістом, корицею, гарячою сковорідкою і домом.

Домом.

Спогад почав тьмяніти.

— Ні, — прошепотіла Роуз.

Себастіан тримав її міцніше.

— Не борись.

— Це мій тато.

— Я знаю.

— Це мій тато!

Спогад розсипався, як попіл.

Роуз вчепилася в нього подумки, намагалася втримати бодай голос, бодай запах кориці, бодай сміх, бодай слово "сонечко".

Але список забирав усе.

Сцена стала білою.

Порожньою.

І зникла.

Роуз задихнулася.

На секунду вона пам’ятала, що втратила щось дорогоцінне.

А потім не пам’ятала навіть що саме.

Лише біль залишився.

Дірка на місці тепла.

Сльози текли по її обличчю, але вона не знала, за чим плаче.

00:00:48

— Роуз, — тихо сказав Себастіан.

Його голос звучав дивно.

Не холодно.

Не стримано.

А так, ніби він теж щось втратив, дивлячись на неї.

— Я забула щось, — прошепотіла вона.

— Так.

— Що?

Він мовчав.

— Що я забула?

— Пізніше.

Вона ледь не засміялася крізь сльози.

— Я ненавиджу це слово.

— Я знаю.

00:00:41

Срібне світло навколо руки Себастіана посилилося.

— Зараз слухай. Час зупинений, але печать на дверях теж завмерла. Я можу розрізати її.

— Робіть.

— Коли ми увійдемо, фальшива ти спробує змусити Нору обрати.

— Обрати що?

— Кому вірити.

Роуз подивилася крізь скло.

На свою копію.

На Нору.

— Вона вже зрозуміла, що це не я.

— Морроу змінить тактику.

— Як?

— Він покаже їй те, у що вона боїться повірити.

00:00:32

Роуз витерла обличчя рукавом.