Розділ 11

Список більше не просто повідомляв про смерть.

Він змушував Роуз обирати, кого вона готова втратити.

І від цієї думки їй ставало важче дихати.

Чорна машина летіла крізь дощовий Сіетл, розрізаючи ніч фарами. Вулиці розпливалися за вікном довгими мокрими лініями: червоні стоп-сигнали, жовті плями ліхтарів, білі відблиски в калюжах. Місто виглядало живим, гучним, звичайним.

І саме це було найстрашніше.

Люди переходили дорогу під парасолями.

У кав’ярнях хтось сміявся.

Автобуси зупинялися біля тротуарів.

У вікнах квартир горіло світло.

Ніхто не знав, що за кілька кварталів від них у маленькій книгарні може померти жінка, яка просто надто сильно любила свою подругу.

Роуз сиділа на пасажирському сидінні, стискаючи список обома руками.

Пальці боліли.

Кісточки побіліли.

Але вона не могла відпустити аркуш.

Здавалося, якщо відпустить — ім’я Нори одразу стане остаточним.

Наче саме її хватка утримувала подругу на цьому боці Дверей.

На папері пульсував час.

00:30:48

00:30:47

00:30:46

До двадцять першої залишалося менше тридцяти однієї хвилини.

— Швидше, — прошепотіла Роуз.

Себастіан не відповів.

Його руки міцно тримали кермо.

Занадто міцно.

Кісточки пальців були майже білими, а на правій руці, біля зап’ястя, під манжетою чорної сорочки проступала темна пляма. Вона повільно розповзалася тонкими лініями вгору по шкірі, як тріщини в чорному склі.

Роуз помітила це не одразу.

А коли помітила — не змогла відвести погляд.

— Твоя рука, — сказала вона.

— Дорога важливіша.

— Себастіане.

— Роуз.

— Не смій говорити моїм тоном.

Він коротко глянув на неї.

Навіть крізь втому в його очах промайнуло щось схоже на слабке здивування.

— У тебе є тон?

— Так. І зараз ти його вкрав.

Себастіан знову подивився на дорогу.

— Я поверну.

— Ти поранений.

— Це не рана.

— Чудово. Тоді що це?

Він промовчав.

Роуз гірко всміхнулася.

— Звичайно. Не зараз.

— Не зараз, — підтвердив він.

— Я починаю ненавидіти ці два слова більше, ніж список.

— Список, найімовірніше, переживе твою ненависть.

— Як і ти?

— Питання відкрите.

Вона різко повернула голову до нього.

— Не кажи так.

Себастіан не відповів.

І саме це стало відповіддю.

Роуз відчула, як усередині знову піднімається паніка.

Не така, як через Нору.

Інша.

Тиха.

Глибша.

Вона знала Себастіана лише кілька днів. Якщо це взагалі можна було назвати днями. Її життя розкололося на "до списку" і "після списку", і в цьому "після" він з’явився майже одразу — темний, холодний, нестерпно загадковий, завжди зі своїми правилами, попередженнями й напіввідповідями.

Він дратував її.

Лякав.

Злив.

Приховував правду.

І все одно, коли список змусив її обрати між ним і Норою, вона відчула, як щось у ній ледь не розірвалося.

Бо вона не хотіла втрачати його теж.

Ця думка була неправильною.

Невчасною.

Небезпечною.

Роуз відвернулася до вікна.

— Морроу знав, — сказала вона тихо.

— Що саме?

— Що я повернулася б до тебе.

Себастіан мовчав.

— І знав, що я не зможу залишити Нору.

— Так.

— Він змушує мене вибирати між людьми.

— Це його спосіб.

— Чому?

— Бо вибір залишає слід.

Роуз подивилася на нього.

— Який слід?

— Провина. Жаль. Тріщину.

— Те, чим він живиться.

— Так.

Роуз стиснула список сильніше.

— Тоді як із ним боротися?

— Не давати йому того, що він хоче.

— А хоче він, щоб я когось втратила?

— Ні.

Себастіан різко звернув праворуч, об’їжджаючи затор.

Шини ковзнули по мокрому асфальту.

Роуз вчепилася в дверну ручку.

— Тоді що?

— Він хоче, щоб ти повірила, ніби втрата завжди твоя провина.

Ці слова вдарили прямо під ребра.

Роуз завмерла.

У машині на кілька секунд залишився лише звук дощу й двигуна.

— Мій батько, — прошепотіла вона.

Себастіан не дивився на неї.

Але його голос став тихішим.

— Так.

Горло Роуз стиснулося.

— Я не відповіла йому.

— Я знаю.

— Ти не можеш знати.

— Морроу використав це проти тебе. Значить, побачив.

Роуз заплющила очі.

Повідомлення.

Останнє повідомлення від батька.

"Подзвони, коли зможеш."

Вона була на роботі.

Роздратована.

Втомлена.

Подумала: пізніше.

Завжди є пізніше.

А потім не стало.

— Він помер не через це, — сказав Себастіан.

Роуз відкрила очі.

— Не роби цього.

— Чого?

— Не кажи мені правильні речі так, ніби вони щось виправляють.

Себастіан на мить стиснув щелепу.

— Вони не виправляють.

— Тоді навіщо кажеш?

— Бо це правда.

Роуз відвернулася.

Очі пекли.

— Правда не завжди допомагає.

— Ні, — сказав він. — Але брехня завжди бере плату.

Вона не відповіла.

Машина вилетіла на ширшу вулицю.

Попереду горіли червоні сигнали світлофора.

Себастіан не зменшив швидкість.

— Ти що робиш?

— Економлю час.

— На червоне?!

— Тут нікого.

— Це не аргумент!

Авто пролетіло перехрестя за секунду до того, як зліва виїхала вантажівка.

Роуз стиснула сидіння.

— Я передумала. Якщо ми виживемо, я більше ніколи не сідаю з тобою в машину.

— Запам’ятаю.

— Ти взагалі маєш права?

— Залежить від століття.

— Себастіане!

— Так.

— Що "так"?

— Маю.

— Дійсні?

— Приблизно.

Роуз видихнула крізь зуби.

І раптом, попри все, майже засміялася.

Не тому, що було смішно.

А тому, що нерви вже не витримували.

Список у її руках раптом здригнувся.

Вона одразу опустила погляд.

00:24:12

Під таймером з’явився новий рядок.