Розділ 10

НОРА БЕННЕТТ.

Ім’я на списку горіло темними літерами.

Не чорними.

Не срібними.

Темними.

Наче хтось написав його сажею по шкірі.

Роуз не рухалася.

Вона не могла.

Усе в ній зупинилося.

Дихання.

Думки.

Серце.

Морг навколо неї наче віддалився. Металеві столи, холодні шафи, потріскана плитка, запах пилу й старих квітів — усе стало розмитим, неважливим, чужим.

Існував лише список.

Нове ім’я.

Нова адреса.

Новий час.

НОРА БЕННЕТТ.

Книгарня.

21:00.

Її Нора.

Нора, яка дзвонила їй о сьомій ранку, коли Роуз забувала прокидатися.

Нора, яка знала, що кава для неї — це не напій, а спосіб не розвалитися.

Нора, яка бачила її після похорону батька, сиділа поруч на підлозі ванної і не казала дурних фраз на кшталт "час лікує".

Нора, яка принесла їй суп у контейнері, хоча знала, що Роуз не їстиме.

Нора, яка залишалася.

Завжди залишалася.

Роуз відчула, як пальці слабшають.

Список ледь не випав із рук.

Себастіан підхопив її за лікоть.

— Роуз.

Його голос долинув здалеку.

Наче крізь воду.

— Роуз, подивись на мене.

Вона не могла.

Бо якщо подивиться, якщо визнає, що це реальність, тоді доведеться щось робити.

А вона не знала, що.

Не знала, як урятувати Нору.

Не знала, як зупинити Морроу.

Не знала, як бути провідницею, коли ім’я у списку належало людині, без якої її життя розсиплеться остаточно.

— Ні, — прошепотіла вона.

Слово вийшло маленьким.

Дитячим.

Безсилим.

— Ні.

З темряви старого моргу долинув тихий сміх Морроу.

Цього разу він не був веселим.

Він був задоволеним.

— Ось тепер ти розумієш.

Роуз повільно підняла очі.

Темрява між холодильними шафами згустилася.

Морроу не показався повністю.

Лише його силует.

Тонкий.

Надто високий.

З чорними очима, що світилися в мороці двома проваллями.

— Ти так добре говорила про відпускання, Роуз Вокер, — сказав він м’яко. — Так красиво. Так хоробро. Дуже легко бути мудрою, коли йдеться про чужий біль.

Себастіан зробив крок уперед.

Срібне світло спалахнуло навколо його руки, але слабше, ніж раніше.

Значно слабше.

Роуз це помітила.

І Морроу теж.

— Відійди, — сказав Себастіан.

Морроу всміхнувся.

— Ти ледве стоїш.

— Цього достатньо.

— Ні. Уже ні.

Темрява ковзнула по підлозі, як чорна вода.

Себастіан виставив руку, і срібна межа розрізала її навпіл. Тінь відсахнулася з тихим шипінням.

Але Роуз побачила, як Себастіан стиснув зуби.

Йому було боляче.

Щось у його силі тріскало.

Виснажувалося.

Платило ціну.

— Себастіане, — прошепотіла вона.

Він не обернувся.

— Не дивись на нього.

— Я заберу її, — сказав Морроу. — Не тому, що вона мені потрібна. А тому, що потрібна тобі.

Слова вдарили точно в ціль.

Роуз відчула, як усередині підіймається лють.

— Не смій.

— О, я вже смію.

Морроу нахилив голову.

— У цьому вся краса болю. Він робить навіть найслухняніших людей готовими порушити правила.

Він подивився на список у її руках.

— Не попереджай.

Не втручайся.

Не тікай.

Пам’ятаєш?

Роуз стиснула аркуш.

— Ти підробив її ім’я.

— Можливо.

— Тоді я зніму його.

— Спробуй.

Себастіан різко сказав:

— Роуз, не сперечайся з ним.

— Чому?

— Бо він затягує час.

Таймеру не потрібно було з’являтися.

Роуз уже відчула.

Час знову став зброєю.

Вона подивилася на список.

До 21:00 залишалося менше двох годин.

Але в підвалі час поводився неправильно.

Секунди рухалися нерівно.

Іноді повільно.

Іноді стрибками.

Наче сам список вагався, як швидко вести її до втрати.

На папері проступив новий рядок.

НОВИЙ СПИСОК НЕПІДТВЕРДЖЕНИЙ.

ДЖЕРЕЛО ВТРУЧАННЯ:

МОРРОУ.

СТАТУС:

НЕСТАБІЛЬНИЙ.

Роуз вдихнула.

— Нестабільний.

Себастіан миттєво повернув голову.

— Що?

Вона показала йому аркуш.

Його очі швидко пробігли рядки.

— Він ще не закріпив смерть.

— Тобто Нора може жити?

— Так.

— Як?

— Треба дістатися до неї раніше, ніж Морроу завершить зв’язок.

Морроу тихо засміявся.

— Ви не встигнете.

— Ми вже чули це, — сказала Роуз.

— І що? Один хлопчик вижив. Одна мертва дівчинка нарешті пішла. Чудово. Маленькі перемоги завжди роблять людей необережними.

Він нахилився ближче.

Темрява навколо його силуету заворушилася.

— Але Нора не дитина на лікарняному ліжку. Вона ходить. Говорить. Приймає рішення. А найголовніше — вона тебе любить.

Роуз завмерла.

— Не говори про неї.

— Любов — це двері, Роуз.

Себастіан напружився.

— Замовкни.

— Іноді найширші.

Морроу всміхнувся.

— Ти думаєш, я піду до неї з ножем? З темрявою? З монстром? Ні. Я просто дам їй те, чого вона боїться найбільше.

Роуз відчула холод.

— Що?

— Вибір.

Тінь різко сіпнулася назад.

Себастіан кинувся вперед, але Морроу вже розчинявся в темряві.

— До зустрічі в книгарні, провіднице.

Його голос став далеким.

— І не забудь: якщо попередиш її прямо — список забере швидше.

Темрява зникла.

Морг залишився порожнім.

Лише холод, пил і відлуння його слів.

Роуз стояла нерухомо.

Себастіан повільно опустив руку.

Срібне світло згасло повністю.

На кілька секунд вони обоє мовчали.

Потім Роуз різко рушила до дверей.

— Ходімо.

Себастіан перехопив її за зап’ястя.

— Стій.

Вона обернулася так швидко, що волосся впало на обличчя.

— Не смій мене зупиняти.

— Я не зупиняю. Я намагаюся зробити так, щоб ти не померла в наступні десять хвилин.

— У списку Нора.

— Я знаю.