Розділ 9

Світло в ліфті згасло повністю.

Не поступово.

Не блимнувши востаннє.

Воно просто зникло.

Наче хтось вирізав із простору саму можливість бачити.

Роуз завмерла.

На одну коротку секунду вона навіть перестала дихати.

Темрява виявилася не такою, як у квартирі вночі, коли можна було розрізнити обриси меблів, слабке світло з вікна, лінію дверей чи власні руки перед обличчям. Тут не було нічого. Ні стін. Ні стелі. Ні підлоги. Лише чорна порожнеча, така щільна, що здавалося, ніби її можна торкнутися пальцями.

Ліфт стояв нерухомо.

Але Роуз усе одно відчувала падіння.

Глибоко всередині.

Наче не кабіна зупинилася між поверхами, а її власне тіло раптом забуло, де земля.

Поруч стояв Себастіан.

Вона не бачила його, але відчувала.

Холодну присутність.

Тиху напругу.

Небезпечну нерухомість.

І ще — щось срібне.

Ледь помітне.

Тонке, як подих.

Слабке світіння почало проступати навколо його руки.

Не таке яскраве, як у палаті Адріана, коли він торкнувся темряви в шафі, але достатнє, щоб Роуз побачила контури його пальців, край чорного рукава, різку лінію плеча.

Він стояв перед нею.

Не поруч.

Перед.

Закриваючи її собою від того, що говорило з темряви.

— Нарешті, — повторив голос. — Я вже почав думати, що ви не прийдете.

Голос був чоловічий.

Спокійний.

Майже ввічливий.

Без шепоту з безодні.

Без нелюдського відлуння.

Без тієї голодної насмішки, яку мав Морроу.

І саме тому він здавався ще страшнішим.

Бо належав людині.

А люди, як Роуз дуже швидко почала розуміти, іноді були небезпечнішими за те, що виходило з Дверей.

— Хто ви? — запитав Себастіан.

Його голос не змінився.

Спокійний.

Рівний.

Але Роуз уже чула в ньому ту особливу твердість, яка з’являлася лише тоді, коли він готувався до найгіршого.

У темряві хтось тихо засміявся.

Не голосно.

Не божевільно.

Майже м’яко.

— О, Себастіане. Я очікував від вас кращого питання.

Роуз відчула, як у неї холонуть долоні.

Він знав Себастіана.

Звичайно знав.

Чому б ще все могло бути гірше?

— Я не маю звички витрачати хороші питання на людей, які ховаються в темряві, — відповів Себастіан.

— Людей? — голос знову тихо засміявся. — Як мило з вашого боку.

Роуз повільно потягнулася до кишені пальта.

Список був там.

Гарячий.

Наче його щойно дістали з вогню.

Вона стиснула край аркуша пальцями, але не витягла.

Не хотіла рухатися різко.

Не хотіла привертати увагу.

Хоча, якщо чесно, було вже пізно.

Щось у темряві знало, що вона тут.

Щось чекало саме на неї.

— Роуз Вокер, — сказав голос.

Її серце впало.

Себастіан ледь помітно змістився, ще більше закриваючи її.

— Не звертайся до неї.

— Чому? Вона ж головна причина нашої зустрічі.

— Ти помиляєшся.

— Ні. Ви обоє знаєте, що ні.

Темрява перед ними повільно почала світлішати.

Не від ламп.

Не від аварійного освітлення.

Світло з’являлося знизу.

Холодне.

Бліде.

Зеленувате.

Наче десь під підлогою ліфта горіли старі лікарняні лампи.

Роуз побачила металеві стіни кабіни.

Побачила дзеркало.

І одразу згадала попередження Себастіана.

Не дивись у відображення.

Вона змусила себе тримати погляд нижче.

На підлозі.

На своїх мокрих черевиках.

На темному краю пальта Себастіана.

— Хто ти? — запитала вона.

Себастіан навіть не повернувся, але Роуз відчула його різке напруження.

— Роуз.

— Ні, — сказала вона тихо. — Якщо він прийшов через мене, я хочу знати.

Голос у темряві став майже задоволеним.

— Ось. Оце вже краще.

Панель із кнопками раптом ожила.

Усі кнопки засвітилися одночасно.

Перший поверх.

Другий.

Третій.

Четвертий.

П’ятий.

Підвал.

А потім під ними з’явилася ще одна кнопка.

Її не було раніше.

На ній не було цифри.

Лише тонка чорна риска.

Як на завершеному списку Мартіна Гейла.

Роуз дивилася на неї, відчуваючи, як у горлі стає сухо.

— Не торкайся, — сказав Себастіан.

— Я й не збиралася.

— Добре.

— Я не зовсім самогубця.

— Це ще не доведено.

Вона кинула на нього швидкий погляд.

Навіть у цій ситуації.

Навіть у темному ліфті.

Навіть коли невідомий чоловік, пов’язаний із Морроу, говорив із ними з порожнечі.

Себастіан умудрявся звучати так, ніби вони сперечаються на кухні через холодну каву.

І чомусь це допомогло їй не розсипатися.

Голос продовжив:

— Мене звати доктор Ілай Марч.

Ім’я впало в простір рівно.

Без драматичності.

Без грому.

Але Себастіан відреагував миттєво.

Його плечі стали жорсткими.

Срібне світло навколо руки спалахнуло сильніше.

— Ні, — сказав він.

Те саме слово.

Те саме, яке прошепотів у коридорі, коли Морроу вийшов із Дверей.

Але тепер у ньому було щось інше.

Не страх.

Пам’ять.

— Ви знаєте його? — запитала Роуз.

Себастіан мовчав.

— Себастіане?

— Ілай Марч мертвий.

Темрява засміялася.

— Так. Технічно.

Роуз повільно ковтнула.

— Технічно?

— Я помер у цій лікарні сорок три роки тому, міс Вокер.

Роуз відчула, як холод піднімається від підлоги до колін.

— Ви душа?

— О, ні. Душі такі... обмежені.

— Тоді хто ви?

Пауза.

А потім голос відповів майже ніжно:

— Я той, хто відмовився піти далі.

Ліфт смикнувся.

Роуз схопилася за поручень.

Кабіна рушила вниз.

Повільно.

Дуже повільно.

Хоча кнопка підвалу не була натиснута.

Хоча, можливо, це вже взагалі не мало значення.

— Він не привид, — сказав Себастіан. — Не зовсім.

— А що?

— Залишок.

Голос доктора Марча став різкішим.