Розділ 8

Морроу був не сам.

І хтось ще вже знаходився всередині лікарні.

Ця думка зависла в палаті важким каменем.

Ніхто не говорив.

Навіть Адріан.

Навіть він відчув, що щось змінилося.

Щось стало набагато небезпечнішим.

За вікном дощ продовжував бити по склу.

Лампи тихо гуділи.

Монітори рівномірно відстукували серцебиття пацієнтів.

Звичайна лікарня.

Звичайний вечір.

І лише Роуз знала, що за кілька десятків хвилин тут може статися щось жахливе.

Вона подивилася на список.

ПОВІДОМЛЕННЯ НЕ ЗНИКЛО.

ПОРУШНИК ВИЯВЛЕНИЙ.

МОРРОУ НЕ ПРАЦЮЄ САМ.

У ПРИМІЩЕННІ ПРИСУТНІЙ ДРУГИЙ.

— Хто такий другий?

тихо запитала вона.

Себастіан не відповів одразу.

Його погляд залишався прикутим до темряви всередині шафи.

Світло навколо його руки поступово згасало.

Але Роуз уже побачила достатньо.

Він приховував значно більше, ніж говорив.

Значно.

— Себастіане.

— Не знаю.

— Не бреши.

Він повернув голову.

— Я не брешу.

— Тоді поясни.

Секунда тиші.

— Морроу ніколи не працював із кимось.

— Ніколи?

— Ніколи.

— То чому зараз працює?

— Саме це мене лякає.

Роуз відчула холод усередині грудей.

Якщо навіть Себастіан боявся...

То наскільки все було погано насправді?

Таймер на списку продовжував рухатися.

00:43:17

00:43:16

00:43:15

Час закінчувався.

Дуже швидко.

І раптом список здригнувся.

Знову.

Роуз ледь не впустила його.

На сторінці почали з'являтися нові слова.

Повільно.

Наче хтось друкував їх просто зараз.

НОВА ПІДКАЗКА.

МІСЦЕ ЗНАХОДЖЕННЯ:

ПІВНІЧНЕ КРИЛО.

РІВЕНЬ -1.

Роуз перечитала напис двічі.

Потім втретє.

— Підвал?

Себастіан уже дивився на список через її плече.

Його обличчя стало ще похмурішим.

— Це погано.

— Знову погано?

— Дуже.

— Що там?

— Старі архіви.

— І?

— Старий морг.

Роуз відчула, як серце пропустило удар.

— Морг?

— Так.

— У дитячій лікарні?

— Будівлі більше ста років.

Тут багато чого старше за саму лікарню.

По спині пробіг холод.

Адріан уважно слухав.

І виглядав значно спокійнішим за неї.

— Ви підете туди?

запитав він.

Роуз подивилася на хлопчика.

— Так.

— Тоді поспішайте.

Вона кліпнула.

— Чому?

Хлопчик знизав плечима.

— Бо він уже майже готовий.

У палаті стало тихо.

Надто тихо.

— Хто?

спитала Роуз.

Адріан подивився у вікно.

— Другий.

Навіть Себастіан завмер.

— Ти його бачив?

Хлопчик кивнув.

— Один раз.

— Де?

— У ліфті.

Усі троє мовчали.

— І який він?

дуже обережно запитала Роуз.

Адріан задумався.

Насупився.

Наче намагався правильно підібрати слова.

— Нормальний.

— Що?

— Він виглядав нормально.

Не як Морроу.

Не як монстр.

Не як привид.

Як людина.

Себастіан тихо вилаявся.

І цього разу Роуз справді злякалася.

Бо якщо Морроу був чудовиськом...

То другий міг ховатися серед людей.

Серед лікарів.

Медсестер.

Пацієнтів.

Будь-кого.

Таймер продовжував рахувати.

00:41:08

Роуз різко підвелася.

— Добре.

Пішли.

— Роуз.

— Що?

— Ти залишишся тут.

Вона подивилася на Себастіана так, ніби він щойно запропонував стрибнути з даху.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Роуз.

— Я вже бачила двері смерті, демонів, Морроу і шафу-портал. Пізно відправляти мене додому.

На диво, куточок його губ сіпнувся.

Майже усмішка.

Майже.

— Це небезпечно.

— Ти буквально безсмертний.

— Не зовсім.

— ЩО?

— Не зараз.

— Ненавиджу тебе.

— Знаю.

Адріан тихо засміявся.

І цей сміх несподівано допоміг.

Страх нікуди не зник.

Але перестав душити.

На кілька секунд.

Себастіан подивився на хлопчика.

— Ми повернемося.

Адріан кивнув.

Наче знав це наперед.

— Знаю.

Потім дістав зі свого блокнота аркуш.

І простягнув Роуз.

— Візьми.

Вона здивовано взяла малюнок.

На ньому була ракета.

Велика.

І троє людей.

Вона.

Адріан.

І Себастіан.

А над ними було написано дитячим почерком:

"ПОВЕРНІТЬСЯ."

Роуз ковтнула клубок у горлі.

— Обіцяю.

Адріан усміхнувся.

— Добре.

Бо якщо ви не повернетеся...

Він замовк.

— Що?

Хлопчик подивився на неї серйозно.

Дуже серйозно.

Занадто серйозно для семи років.

— Тоді він відчинить усі двері.

Роуз відчула, як похололи руки.

Себастіан теж почув.

І його обличчя стало кам'яним.

Без жодної емоції.

Без жодного руху.

Саме так він виглядав, коли справді хвилювався.

Вони мовчки вийшли з палати.

Коридор здавався дивно порожнім.

Ніби лікарня затамувала подих.

Ліфт приїхав майже одразу.

Двері відчинилися.

Усередині нікого не було.

Роуз і Себастіан зайшли.

Кнопка "-1" світилася тьмяним жовтим кольором.

Ліфт рушив вниз.

Повільно.

Дуже повільно.

Наче не хотів їхати туди.

Підлога ледь відчутно здригнулася.

Світло блимнуло.

Один раз.

Другий.

Третій.

І на секунду Роуз побачила відображення в дзеркальній стінці ліфта.

Не своє.

І не Себастіана.

Щось стояло позаду них.

Вона різко обернулася.

Нікого.

— Що?

запитав Себастіан.

— Мені здалося...

Він подивився на дзеркало.

І миттєво напружився.

— Не дивись у відображення.

— Чому?

— Просто не дивись.

— Це вже дуже поганий знак.

— Так.

Ліфт продовжував опускатися.

Повільно.