Розділ 7

Справжня битва тільки починається.

Роуз дивилася на лікарняну шафу.

Звичайну.

Білу.

З потертою ручкою.

З дитячими наліпками на дверцятах.

І не могла повірити, що саме через неї все почалося.

Саме через неї ім'я Адріана потрапило до списку.

Саме через неї Морроу знайшов дорогу сюди.

Саме через неї щось тепер дивилося на Роуз із темряви.

У палаті панувала напружена тиша.

Сара ще не повернулася.

Адріан сидів на ліжку, підтягнувши ноги до грудей.

Себастіан не відводив погляду від шафи.

Його обличчя стало холодним.

Зібраним.

Небезпечним.

Роуз уже починала розуміти, що це означає.

Так він виглядав перед бурею.

— Що тепер?

тихо запитала вона.

Себастіан не відповів одразу.

Повільно підійшов до шафи.

Зупинився за кілька кроків.

Наче відчував щось невидиме.

Повітря між ним і шафою раптом стало дивним.

Наче спекотне марево над асфальтом.

Легке викривлення простору.

Ледь помітне.

Але воно було.

— Себастіане...

— Не підходь.

Його голос прозвучав різко.

Роуз одразу завмерла.

— Що там?

— Розрив.

— І що це означає?

— Що ця шафа давно перестала бути просто шафою.

У кімнаті стало холодніше.

Адріан нервово стиснув ковдру.

— Він іноді виходить звідти.

Роуз перевела погляд на хлопчика.

— Морроу?

Той кивнув.

— Коли мама засинає.

Усередині все перевернулося.

— І ти нічого не казав?

— Казав.

Але мама його не бачила.

Себастіан тихо видихнув.

— Звичайно.

Роуз подивилася на нього.

— Що?

— Діти бачать те, що дорослі вже розучилися бачити.

Вона згадала, як Адріан одразу побачив і її.

І Себастіана.

І Двері.

Наче для нього це було природно.

— Він вибрав правильну дитину.

сказав Себастіан.

— Морроу?

— Так.

— Чому?

Його погляд став важким.

— Бо Адріан уже стоїть біля межі.

Роуз повільно повернула голову до хлопчика.

Тонкий.

Блідий.

Підключений до апаратів.

І все одно усміхається.

І все одно малює ракети.

Серце боляче стиснулося.

— Це несправедливо.

прошепотіла вона.

— Світ рідко буває справедливим.

відповів Себастіан.

— Ненавиджу цю фразу.

— Я теж.

На секунду вони подивилися один на одного.

І Роуз зрозуміла.

Він справді її ненавидить.

Тому що бачив занадто багато.

Набагато більше, ніж будь-яка людина могла витримати.

Раптом список у її руках здригнувся.

Наче папір став живим.

Роуз здивовано подивилася вниз.

На сторінці з'являлися нові слова.

Повільно.

Літера за літерою.

РОЗРИВ АКТИВНИЙ.

ЧАС ДО ВІДКРИТТЯ:

00:52:14

Роуз зблідла.

— Себастіане.

Він уже читав напис.

Його обличчя стало ще серйознішим.

— Погано.

— Наскільки погано?

— Дуже.

— Це не шкала.

— Тоді катастрофічно.

— Краще.

— Радий допомогти.

Роуз мало не вдарила його списком.

— Я серйозно!

— Я теж.

Його очі залишалися холодними.

І саме тому вона зрозуміла, що він не перебільшує.

Зовсім.

Таймер продовжував відраховувати секунди.

00:51:58

00:51:57

00:51:56

Роуз відчула, як серце починає бити швидше.

— Що відкриється через п'ятдесят хвилин?

Себастіан мовчав.

— Себастіане.

— Якщо я прав...

— Що?

— Морроу намагається відкрити власні Двері.

Світ ніби похитнувся.

— Власні?

— Так.

— Але він уже тут.

— Лише частково.

Роуз насупилася.

— Що це означає?

— Те, що ти бачила — лише тінь.

Лише відбиток.

Лише частина.

Вона відчула холод уздовж спини.

— А якщо він відкриє свої Двері?

Себастіан дуже повільно відповів:

— Тоді прийде справжній Морроу.

У палаті стало тихо.

Навіть Адріан перестав малювати.

— І що тоді?

прошепотіла Роуз.

Себастіан подивився у вікно.

На дощ.

На сіре місто.

На людей, які навіть не підозрювали, наскільки близько підійшла небезпека.

— Тоді почнеться полювання.

00:50:41

Таймер продовжував рухатися.

І з кожною секундою Роуз відчувала, як страх стає реальнішим.

Не за себе.

Не за Себастіана.

За Адріана.

За Сару.

За людей у лікарні.

За всіх, хто навіть не знав про існування Дверей.

Раптом шафа тихо скрипнула.

Усі троє завмерли.

Скрип повторився.

Повільно.

Наче хтось був по той бік.

І дуже обережно намагався відчинити дверцята.

Адріан зіщулився.

— Він робить так щоночі.

прошепотів хлопчик.

У Роуз пересохло в роті.

Шафа скрипнула втретє.

І цього разу ручка ледь помітно повернулася.

Сама.

Без жодного дотику.

Себастіан зробив крок уперед.

Його очі стали сріблястими.

По-справжньому.

Роуз завмерла.

Вона ніколи раніше такого не бачила.

Світло лікарняних ламп відбивалося в них так яскраво, що вони майже світилися.

— Відійди від хлопчика.

сказав він.

— Що?

— Зараз.

У його голосі було щось таке, що змусило її послухатися миттєво.

Роуз підійшла до Адріана.

Обійняла його за плечі.

І в ту ж секунду дверцята шафи повільно відчинилися.

Всередині була темрява.

Не просто відсутність світла.

Темрява.

Густа.

Жива.

Неправильна.

Вона заповнювала простір шафи повністю.

І була значно більшою, ніж мала поміститися всередині.

Наче за дверцятами ховалася ціла безодня.

У Роуз перехопило подих.

— Боже...

І тоді з темряви хтось прошепотів:

— Адріане...

Хлопчик здригнувся.

Роуз відчула, як він напружився.

— Не слухай.

прошепотіла вона.