Розділ 6

Адріан ніколи не був справжньою ціллю.

Він був лише ключем.

Ця думка вдарила Роуз сильніше за все, що вона почула за останні два дні.

У палаті запала тиша.

Лише слабке гудіння ламп.

Лише шум дощу за вікном.

Лише важке дихання хлопчика.

Адріан сидів на ліжку, стискаючи олівець так міцно, що пальці побіліли.

Йому було сім років.

Сім.

Роуз не могла перестати думати про це.

Не могла змиритися.

Не могла прийняти.

Десь у лікарні щось відбувалося.

Щось велике.

Щось неправильне.

І ця дитина опинилася в самому центрі цього.

Себастіан різко повернувся до дверей.

Його погляд став напруженим.

Небезпечним.

Наче він слухав те, чого інші почути не могли.

— Що ти бачиш? — тихо запитала Роуз.

Він не відповів одразу.

Його очі ковзали коридором.

По стінах.

По стелі.

По повітрю.

Наче він шукав щось невидиме.

— Двері.

— Які саме?

— Усі.

Роуз похолола.

— Усі?

— Так.

— Що це означає?

Себастіан повільно перевів погляд на неї.

— Вони прокидаються.

— Хто?

— Не хто.

Вони.

Двері.

Роуз не зрозуміла.

І це відобразилося на її обличчі.

Себастіан важко видихнув.

— Двері не просто проходи.

Вони частина рівноваги.

Коли все працює правильно — кожні Двері відкриваються лише для свого часу.

Для своєї душі.

Для свого моменту.

— А зараз?

— Зараз вони нервують.

— Двері можуть нервувати?

— Після тисячі років я вже нічому не дивуюся.

Роуз завмерла.

— Після скількох років?

Він одразу зрозумів помилку.

Запізно.

— Себастіане...

Тиша.

— Ти сказав тисяча.

Він відвернувся.

— Не зараз.

— О ні.

Тільки не це.

— Не зараз.

— Себастіане!

— Роуз.

— Ти старший за країни?

Він мовчав.

— Боже мій.

— Це не має значення.

— Ти старший за країни!

— Це взагалі не головна проблема.

— Для мене зараз саме вона!

Адріан несподівано засміявся.

І цей сміх на кілька секунд розігнав напругу.

Навіть Роуз не втрималася.

Навіть Себастіан прикрив очі так, ніби дуже шкодував про власну необережність.

— Ви смішні.

— Дякую, — сказала Роуз.

— Це був не комплімент.

— Все одно дякую.

Хлопчик усміхнувся.

А потім раптом став серйозним.

Занадто серйозним для семирічної дитини.

— Він знову тут.

Усмішка зникла з обличчя Роуз.

Себастіан одразу випрямився.

— Де?

Адріан повільно повернув голову до вікна.

Усі троє подивилися туди.

Спочатку нічого не було.

Лише дощ.

Сіре небо.

Мокре скло.

А потім.

Тінь.

Вона ковзнула зовнішньою стороною будівлі.

На третьому поверсі.

Там, де не могло бути людини.

Роуз відчула, як кров холоне.

Тінь рухалася вниз головою.

Наче гравітація для неї не існувала.

Повільно.

Спокійно.

Вона ковзала по склу.

Іноді зникаючи.

Іноді з'являючись знову.

Наче щось спостерігало.

— Морроу?

прошепотіла Роуз.

— Ні.

Голос Себастіана став ще холоднішим.

— Це гірше.

— Що значить гірше?!

— Це мисливець.

Роуз завмерла.

— Мисливець?

— Якщо Морроу відкриває двері...

Вони приходять за тим, що проходить крізь них.

— Вони?

Себастіан мовчав.

Тінь за вікном раптом зупинилася.

Наче почула їх.

Потім дуже повільно повернула голову.

Прямо до палати.

Прямо до них.

І вперше Роуз побачила її обличчя.

Вона пошкодувала про це миттєво.

Бо обличчя не було.

Лише порожня гладка поверхня.

Без очей.

Без рота.

Без носа.

Без нічого.

І все одно вона знала.

Воно дивиться саме на неї.

Список у її кишені спалахнув жаром.

Настільки сильним, що вона мало не скрикнула.

Роуз витягла аркуш.

Новий напис.

НЕ ДИВИСЯ НА МИСЛИВЦЯ.

ВОНА ВЖЕ ПОБАЧИЛА ТЕБЕ.

— Пізно.

прошепотіла Роуз.

— Що?

— Він мене вже побачив.

Себастіан зблід.

По-справжньому.

І саме це налякало Роуз найбільше.

Тому що за весь час знайомства вона ще жодного разу не бачила його наляканим настільки.

Тінь за вікном завмерла.

А потім.

Усміхнулася.

Хоча в неї навіть не було обличчя.

І наступної секунди зникла.

Наче її ніколи там не було.

У палаті стало тихо.

Надто тихо.

— Себастіане...

Він уже дивився на годинник.

18:17.

Менше години.

— Ми повинні знайти Морроу.

— Як?

— Через хлопчика.

Роуз подивилася на Адріана.

Той сидів на ліжку.

Маленький.

Втомлений.

Переляканий.

Але хоробрий.

Набагато хоробріший, ніж повинен був бути семирічний хлопчик.

— Адріане.

Вона сіла поруч.

— Можеш згадати того чоловіка?

Хлопчик мовчав.

Потім кивнув.

— Він був добрим.

Себастіан тихо вилаявся.

— Що?

— Саме так вони й працюють.

Адріан продовжив:

— Він приносив історії.

— Які історії?

— Про зорі.

Про космос.

Про місце, де нічого не болить.

Роуз відчула клубок у горлі.

— І що він хотів?

Адріан опустив очі.

— Щоб я відкрив двері.

У палаті стало зовсім тихо.

Навіть Себастіан завмер.

— Які двері?

дуже тихо запитала Роуз.

Хлопчик показав на шафу.

Звичайну білу лікарняну шафу.

Роуз повільно повернула голову.

Шафа виглядала звичайною.

Повністю.

Але список у її руках став гарячим.

Дуже гарячим.

І на папері з'явилися нові слова.

РОЗРИВ ЗНАЙДЕНО.

Місце:

Палата 314.

Об'єкт:

Шафа.

Себастіан прочитав напис.

І вперше за весь день посміхнувся.

Не весело.