Розділ 5

До дев'ятнадцятої тринадцять залишалася одна година сорок сім хвилин.

Роуз ненавиділа кожну з них.

Вони з Себастіаном сиділи в маленькій кімнаті для відвідувачів на третьому поверсі лікарні. За вікном продовжувався дощ. У коридорах ходили медсестри. Пищали монітори. Десь сміялися діти.

Світ жив своїм життям.

Наче нічого не сталося.

Наче з білих Дверей щойно не вийшла істота на ім'я Морроу.

Наче хтось не вписав ім'я семирічного хлопчика до списку.

Роуз сиділа біля вікна і дивилася на годинник.

17:26.

Час рухався надто швидко.

— Ти продовжиш мовчати?

Себастіан стояв біля дверей.

— Я думаю.

— Ненавиджу, коли ти думаєш.

— Чому?

— Бо після цього зазвичай стає страшніше.

На диво, він не став сперечатися.

Роуз важко видихнула.

— Хто такий Морроу?

Тиша.

Потім:

— Помилка.

— Це я вже чула.

— Ні.

Себастіан повільно повернувся до неї.

— Морроу буквально є помилкою.

Роуз насупилася.

— Це нічого не пояснює.

— Коли люди помирають, вони проходять через Двері.

— Це я вже знаю.

— Більшість проходить далі.

— А меншість?

Його очі потемніли.

— Деякі відмовляються.

— І стають привидами?

— Ні.

— Тоді ким?

— Чимось іншим.

Роуз згадала чорні очі.

Неправильну усмішку.

Голос свого батька.

І її шкірою пробіг холод.

— Морроу був людиною?

— Колись.

— А зараз?

Себастіан мовчав довше.

— Зараз він голод.

Кімната стала тихішою.

— Що?

— Він живиться жалем.

Роуз відчула, як серце пропустило удар.

— Жалем?

— Втратою.

Самотністю.

Бажанням повернути тих, кого вже немає.

Вона одразу згадала слова Морроу.

*"Я можу повернути його."*

— Тому він використав мого батька.

— Так.

— Бо знав.

— Так.

Роуз опустила очі.

— Це було схоже на нього.

— Я знаю.

— Ні.

Ти не знаєш.

Це був його голос.

Його інтонації.

Навіть те, як він називав мене.

Себастіан мовчки дивився у вікно.

І раптом дуже тихо сказав:

— Знаю.

Роуз підняла голову.

Щось у його голосі змінилося.

Наче за словами стояло щось особисте.

Щось дуже старе.

— Ти теж когось чув?

Він не відповів.

І цього разу вона не наполягала.

Бо відповідь і так була очевидною.

17:34.

Годинник невблаганно рухався вперед.

Роуз дістала список.

Ім'я Адріана залишалося на місці.

Ніяких змін.

Ніяких підказок.

Нічого.

— Якщо Морроу вписав його ім'я...

То як його прибрати?

Себастіан подивився на аркуш.

— Ми повинні знайти розрив.

— Ти вже говорив це.

— І це все ще правда.

— Що таке розрив?

Він підійшов ближче.

Уперше за весь день сів навпроти неї.

— Кожна смерть залишає слід.

Причину.

Подію.

Ланцюг.

— Добре.

— Якщо смерть фальшива, десь у ланцюгу є брехня.

— І як її знайти?

— Через людину.

Роуз насупилася.

— Через Адріана?

— Так.

— Він дитина.

— Саме тому це складніше.

Роуз подивилася через скло палати.

Адріан сидів на ліжку і малював.

Наче нічого не відбувалося.

Наче над його головою не висів час смерті.

17:41.

Раптом хлопчик підняв голову.

І подивився прямо на неї.

Навіть через скло.

Навіть через коридор.

Він бачив її.

Знову.

І цього разу помахав блокнотом.

Запрошуючи зайти.

Роуз повільно підвелася.

— Куди ти?

— До нього.

— Роуз.

— Я не можу просто сидіти тут.

Себастіан теж встав.

— Добре.

Вони разом зайшли до палати.

Сара саме вийшла поговорити з лікарем.

У палаті був лише Адріан.

І його ракета.

— Ви повернулися!

Роуз усміхнулася.

— Обіцяли ж.

Хлопчик задоволено кивнув.

Потім перевів погляд на Себастіана.

— А він усе ще сумний.

Роуз ледь не розсміялася.

Себастіан виглядав так, ніби його щойно образили.

— Я не сумний.

— Сумний.

— Ні.

— Так.

— Адріане...

— Дуже сумний.

Роуз прикрила рот рукою.

На диво, це був перший раз за два дні, коли їй захотілося сміятися по-справжньому.

Хлопчик відкрив блокнот.

— Дивіться.

Він простягнув малюнок.

Ракета.

Зірки.

Планети.

І троє людей.

Роуз.

Себастіан.

І сам Адріан.

Вони стояли поруч із ракетою.

— Це ми?

— Так.

— Чому?

Адріан здивувався.

— Бо ви прийшли.

Це прозвучало так просто.

Так щиро.

Що в Роуз заболіла душа.

Бо діти часто робили найстрашніше.

Говорили правду.

Вона подивилася на малюнок.

І раптом завмерла.

Посеред сторінки було щось ще.

Темна пляма.

Наче дитина намалювала когось четвертого.

Потім закреслила.

Сильно.

Багато разів.

Роуз нахилилася.

— А це хто?

Усмішка Адріана зникла.

Миттєво.

Він опустив очі.

— Ніхто.

Роуз і Себастіан обмінялися поглядами.

— Адріане.

— Ніхто.

— Ти його знаєш?

Хлопчик довго мовчав.

Потім дуже тихо сказав:

— Він приходить ночами.

У кімнаті стало холодніше.

— Хто?

Адріан стиснув олівець.

— Чоловік.

Роуз відчула, як серце прискорюється.

— Який чоловік?

— У чорному.

Себастіан різко випрямився.

— Що він тобі казав?

Хлопчик подивився на нього.

І вперше виглядав наляканим.

— Казав, що я можу полетіти раніше.

Роуз похолола.

— Раніше куди?

Адріан опустив голову.

— До зірок.

Себастіан тихо вилаявся.

Вперше за весь час.

І це налякало Роуз сильніше, ніж будь-яка лайка.

— Це він.

— Морроу?

— Так.