Розділ 4

Те, що вийшло з Дверей, не було людиною.

Спочатку Роуз побачила лише силует.

Високий.

Неприродно худий.

Наче його тіло було створене не з плоті, а з тіней і розбитого скла.

Він зробив один крок із білих Дверей.

І в ту ж секунду всі інші Двері в лікарні зачинилися.

Усі до єдиних.

Коридор здригнувся.

Лампи на стелі блимнули.

Десь далеко заплакала дитина.

Роуз завмерла.

Вона не могла відвести погляд.

Істота повільно підняла голову.

Її обличчя було людським.

Майже.

Але щось було неправильним.

Очі.

Вони були абсолютно чорними.

Без зіниць.

Без білків.

Без дна.

Наче хтось вирізав у реальності дві діри.

Поруч із нею Себастіан різко напружився.

Роуз відчула це раніше, ніж побачила.

Ніби повітря навколо нього стало гострішим.

Небезпечнішим.

— Себастіане...

Він не відповів.

Його погляд був прикутий до істоти.

— Що це таке?

Тиша.

Істота зробила ще один крок.

Її ноги не торкалися підлоги.

Вона ковзала.

Наче не належала цьому світу.

— Себастіане.

— Відходь назад.

Голос прозвучав тихо.

Але так, що сперечатися не хотілося.

Роуз відступила.

Лише на крок.

— Хто це?

— Не хто.

Його голос став холодним.

— Що.

Істота зупинилася.

Потім усміхнулася.

Роуз одразу зрозуміла, що ця усмішка неправильна.

Занадто широка.

Занадто повільна.

Занадто людська для того, що людиною не було.

— Як давно минуло, Себастіане.

Голос істоти був спокійним.

Навіть приємним.

Але від нього холод проходив крізь кістки.

Роуз здригнулася.

Себастіан не відповів.

— Я сумував.

— Брешеш.

— Трохи.

Істота нахилила голову.

Її чорні очі повільно ковзнули до Роуз.

І посмішка стала ширшою.

— А ось і вона.

Усередині все похололо.

— Вона бачить мене.

— Звичайно бачить.

Істота зробила ще один крок.

— Саме тому я тут.

Себастіан миттєво опинився між ними.

Настільки швидко, що Роуз навіть не побачила руху.

Ще секунду тому він стояв поруч.

Тепер закривав її собою.

— Не наближайся.

— Я лише хочу привітатися.

— Ти не маєш права бути тут.

— А ти маєш?

Коридор ніби став темнішим.

Істота тихо засміялася.

— Ти все такий самий.

— А ти ні.

— Так. Я став значно цікавішим.

Роуз відчула, як список у кишені починає нагріватися.

Не холоднішати.

Саме нагріватися.

Наче папір горів.

Вона витягла його.

На білому аркуші проступили нові слова.

НЕ ДИВИСЯ ЙОМУ В ОЧІ.

Роуз різко опустила погляд.

Запізно.

Бо на мить вона вже зустрілася поглядом із істотою.

Світ навколо зник.

Лікарня.

Коридор.

Себастіан.

Усе розчинилося.

Залишилася лише темрява.

І голос.

— Ти сумуєш за ним.

Роуз завмерла.

— За батьком.

Темрява стала густішою.

— Я можу показати його.

Вона заплющила очі.

Ні.

— Я можу повернути його.

Ні.

— Я можу дати тобі ще один день.

Ще одну розмову.

Ще одні обійми.

Ще один шанс.

У грудях щось болісно стиснулося.

Так сильно, що стало важко дихати.

Вона хотіла.

Боже.

Як же сильно вона хотіла.

Хоч на хвилину.

Хоч на секунду.

Побачити його знову.

— Роуз.

Голос був іншим.

Справжнім.

Себастіан.

Темрява тріснула.

І світ повернувся.

Роуз різко вдихнула.

Лікарня.

Коридор.

Світло.

Вона стояла там само.

Минуло лише кілька секунд.

Але серце калатало так, ніби пройшли години.

Себастіан тримав її за плечі.

— Не дивись на нього.

— Що він зробив?

— Нічого.

Істота усміхнулася.

— Поки що.

Роуз важко дихала.

— Хто ти?

Чорні очі повернулися до неї.

— Гарне питання.

— Відповідай.

— Колись мене називали по-різному.

Демон.

Примара.

Чудовисько.

Бог.

Люди дуже люблять назви.

— Хто ти?

Істота розсміялася.

— Мене звати Морроу.

І вперше за весь час обличчя Себастіана змінилося.

Лише на секунду.

Але цього вистачило.

Він знав це ім'я.

І воно йому не подобалося.

Зовсім.

— Ти не мав прокинутися.

Морроу всміхнувся.

— А ти не мав привести її до лікарні.

Роуз переводила погляд з одного на іншого.

— Хтось пояснить, що відбувається?

— Не зараз.

— Я знала, що ти це скажеш!

Морроу розсміявся.

І навіть Себастіан на мить заплющив очі.

Наче втомився.

Дуже.

Дуже давно.

Морроу нахилив голову.

— Вона мені подобається.

— Замовкни.

— Ні.

Чорні очі знову подивилися на Роуз.

— Ми ще побачимося.

— Я не хочу.

— Це не має значення.

Список у її руках спалахнув.

На аркуші з'явився напис:

НЕ ВІР ЙОМУ.

А потім ще один.

НЕ ВІР НІКОМУ.

У ту ж секунду Морроу почав розчинятися.

Наче його тіло ставало туманом.

Тінню.

Порожнечею.

Перед тим як остаточно зникнути, він усміхнувся Роуз востаннє.

І тихо сказав:

— До дев'ятнадцятої тринадцять лишилося менше двох годин.

Після цього він зник.

Повністю.

Коридор став звичайним.

Лампи перестали блимати.

Повітря знову стало нормальним.

Але Роуз знала.

Нормальним уже нічого не буде.

Вона подивилася на Себастіана.

— Хто він?

Себастіан мовчав.

— Себастіане.

— Проблема.

— Це не відповідь.

— Ні. Це саме відповідь.

Він подивився на палату Адріана.

Потім на список.

Потім на Роуз.

І вперше за весь час вона побачила в його очах не страх.

Відчай.

— Якщо Морроу тут...