Розділ 3

Роуз Вокер завжди думала, що існують речі, до яких людина не може звикнути.

До смерті.

До самотності.

До порожньої квартири, де ще кілька місяців тому звучав голос батька.

До того, що одного дня світ просто забирає когось, кого ти любиш, і навіть не пояснює чому.

Але цього ранку вона зрозуміла: найстрашніше не те, що людина не звикає.

Найстрашніше — що світ усе одно змушує її продовжувати.

На кухонному столі лежав другий список.

Білий аркуш.

Одне ім’я.

Одна адреса.

Один час.

АДРІАН МІЛЛЕР

Міська дитяча лікарня.

19:13.

Вік: сім років.

Роуз дивилася на ці рядки так довго, що літери почали розпливатися перед очима.

— Ні, — сказала вона знову.

Її голос був тихим.

Не злим.

Не істеричним.

Спустошеним.

Навпроти, біля дверей, стояв Себастіан Торн.

Високий, темний, надто нерухомий для живої людини. Чорне пальто ніби вбирало слабке ранкове світло, що просочувалося крізь сірі штори. Його обличчя залишалося спокійним, але тепер Роуз бачила те, чого не помітила вночі.

Тінь напруги біля губ.

Жорсткість у лінії щелепи.

Холодний біль у сірих очах.

Він теж не хотів цього.

І саме це лякало її ще більше.

— Ви сказали, що знаєте спосіб, — нагадала Роуз.

Себастіан подивився на список.

— Я сказав, що знаю лише один.

— Знайти того, хто вписав його ім’я раніше строку.

— Так.

— Що це означає?

Він мовчав кілька секунд.

За вікном повільно падав дощ. Краплі стікали по склу довгими лініями, ніби хтось намагався стерти місто з іншого боку.

— Списки не створюють смерть, — нарешті сказав Себастіан. — Вони лише повідомляють провідника про момент, коли шлях людини завершується.

Роуз стиснула пальці.

— Тоді чому дитина у списку?

— Бо хтось втрутився.

— Хтось може втручатися?

— Рідко.

— Але може.

— Так.

— І ви вирішили повідомити мені це лише зараз?

У її голосі з’явилася злість.

Себастіан підняв очі.

— Учора ви ледь не втратили свідомість від першого списку. Я сумнівався, що лекція про викривлення смерті допоможе вам краще спати.

— Я все одно не спала!

— Помітив.

— Не смійте говорити так спокійно.

— Якщо я перестану говорити спокійно, вам стане гірше.

Роуз різко відвернулася від нього.

Її нудило від безсилля.

Від списку.

Від цього чоловіка, який з’являвся в її квартирі, говорив загадками і знав набагато більше, ніж казав.

Вона взяла аркуш зі столу.

Папір був холодний.

Але не такий, як учора.

Не мертвий холод першого списку.

Цей холод був гостріший.

Тривожний.

Наче сам аркуш боявся імені, яке носив.

— Адріан Міллер, — прошепотіла Роуз.

Ім’я семирічного хлопчика здалося надто легким для такого паперу.

— Я хочу його побачити.

— Побачите, — сказав Себастіан.

— Зараз.

— Роуз…

— Не о дев’ятнадцятій тринадцять. Не за хвилину до того, як з’являться Двері. Зараз.

Він дивився на неї довго.

— Ви не готові.

Роуз засміялася.

Коротко.

Гірко.

— Я вчора тримала за руку чоловіка, який помер, а потім побачила його душу. Сьогодні в моєму списку семирічна дитина. Себастіане, я вже давно не в ситуації, де слово “готова” щось означає.

Його очі трохи потемніли.

— У лікарні буде складніше.

— Чому?

— Там багато Дверей.

Ці слова зависли між ними.

Роуз відчула, як шкіра на руках вкривається мурахами.

— Багато?

— Дитячі лікарні, онкологічні відділення, реанімації, хоспіси, місця катастроф. Там межа тонша.

— Межа між чим?

— Між тими, хто йде, і тими, хто не хоче відпускати.

Роуз опустила погляд на список.

— Я все одно піду.

— Знаю.

— Тоді навіщо сперечаєтесь?

— Бо колись я пообіцяв собі хоча б попереджати людей перед тим, як вони роблять дурниці.

— І як, допомагає?

— Майже ніколи.

На секунду між ними виникло щось дивне.

Не довіра.

Ні.

До цього було дуже далеко.

Але тонка тріщина в стіні страху.

Роуз першою відвела погляд.

— Мені треба переодягнутися.

Себастіан кивнув.

— Я зачекаю в коридорі.

— Ви можете справді чекати в коридорі, а не в дзеркалі, шафі чи моєму відображенні?

— Можу.

— Дякую за мінімальну повагу до приватності.

Він майже всміхнувся.

Майже.

Потім вийшов.

Роуз залишилася сама.

Вона стояла посеред кухні ще кілька секунд, стискаючи список, а потім раптом зрозуміла, що в неї тремтять коліна.

Вона притулилася спиною до холодильника.

Сім років.

Семирічний хлопчик.

У лікарні.

Її шлунок скрутило.

Вона не знала Адріана Міллера.

Не знала його обличчя, голосу, улюбленої іграшки, того, чи любить він шоколадне молоко, чи боїться темряви, чи має вдома собаку.

Але вже знала час його смерті.

І це знання було огидним.

Неправильним.

Таким, що не мало належати жодній людині.

Роуз підійшла до ванної, вмилася холодною водою і подивилася на себе в дзеркало.

Темне волосся заплуталося після сну на підлозі. Очі були червоні. Обличчя бліде.

Вона виглядала не як провідниця душ.

Вона виглядала як дівчина, яка дуже хоче, щоб хтось інший прийшов і сказав: “Я розберуся.”

Але ніхто не прийшов.

Батько не прийшов.

Світ не прийшов.

Бог, якщо він був, теж мовчав.

Був лише список.

І чоловік у чорному пальті за дверима.

Роуз зібрала волосся, вдягла чорні джинси, темний светр і старе пальто. Потім взяла медальйон батька й стиснула його в долоні.

— Я не знаю, що роблю, — прошепотіла вона. — Але я спробую.

Медальйон залишився теплим у її руці.

На мить їй здалося, що це відповідь.

Коли Роуз відчинила двері, Себастіан справді стояв у коридорі.

Не зник.

Не розчинився.