Розділ 2

Роуз Вокер не закричала.

Пізніше вона не раз думатиме про це.

Не тому, що була сміливою.

Не тому, що звикла до надприродного після першого списку, першої смерті й перших Дверей, які з’явилися посеред мокрого сіетлського вечора.

Ні.

Вона просто втомилася настільки, що страх не встиг перетворитися на звук.

Роуз сиділа на підлозі своєї квартири, у мокрих джинсах, зі злиплим від дощу волоссям і холодними пальцями, які стискали чорний аркуш.

На ньому срібними літерами було написано:

РОУЗ ВОКЕР

ПРОВІДНИЦЯ ДУШ

ПРИЗНАЧЕННЯ ПІДТВЕРДЖЕНО

СЕБАСТІАН ТОРН

Вона перечитала ці слова разів десять.

Можливо, двадцять.

Від цього вони не стали менш божевільними.

— Ні, — сказала вона вголос.

Квартира відповіла тишею.

Роуз підняла очі на вікно.

Темне скло знову відбивало лише її власну постать: бліде обличчя, розширені очі, волосся, що прилипло до щік, і темний медальйон на шиї.

Чоловіка в чорному пальті більше не було.

Можливо, його й не було.

Можливо, після дня, у якому вона бачила двері для мертвих і душу літнього чоловіка, що пішла у світло, її мозок нарешті вирішив здатися.

Роуз розсміялася.

Коротко.

Різко.

Майже беззвучно.

— Чудово, — прошепотіла вона. — Тепер я офіційно збожеволіла.

Аркуш у її руках став холоднішим.

На чорній поверхні повільно проступив новий рядок.

ВІТАЄМО З ПЕРШИМ ВИКОНАНИМ СУПРОВОДОМ.

Роуз завмерла.

— Не вітаю.

Літери зникли.

Замість них з’явилися інші.

ДРУГИЙ СПИСОК БУДЕ НАДАНО О 07:00.

Вона стиснула аркуш сильніше.

— Я не буду цього робити.

Папір залишився рівним.

Жодної зморшки.

Жодного сліду від її пальців.

НЕЯВКА НЕ СКАСОВУЄ СМЕРТЬ.

— Я не твоя працівниця.

ПРОВІДНИК НЕ ОБИРАЄ ПРИЗНАЧЕННЯ.

Роуз відчула, як усередині підіймається злість.

Гаряча.

Жива.

Нарешті сильніша за страх.

— А я не підписувала жодного контракту!

На мить у квартирі стало зовсім тихо.

Потім лампа над кухонним столом блимнула.

На чорному аркуші з’явилися слова:

КОНТРАКТ ПІДПИСАНО КРОВ’Ю.

Роуз перестала дихати.

Вона подивилася на свої руки.

Права долоня була подряпана.

Довга тонка смужка крові тягнулася від основи великого пальця до зап’ястка. Вона не пам’ятала, коли порізалася. Можливо, коли впала на коліна біля тіла Мартіна Гейла. Можливо, коли стискала парасольку. Можливо, раніше.

Крапля крові повільно зірвалася з долоні й упала на чорний аркуш.

Папір увібрав її миттєво.

Срібні літери на секунду стали червоними.

Роуз відкинула список від себе.

Він ковзнув по підлозі й зупинився біля ніжки столу.

— Ні, — повторила вона. — Ні. Ні. Ні.

Телефон раптом задзвонив.

Роуз здригнулася.

На екрані світилася Нора.

Вона довго дивилася на ім’я подруги.

Потім відповіла.

— Роуз, — голос Нори був напруженим. — Де ти?

— Вдома.

— Ти не відповідала на повідомлення майже три години.

— Вибач.

— “Вибач”? Серйозно? Ти пишеш, що тобі погано, зникаєш, не приходиш на роботу, не відповідаєш, а тепер просто “вибач”?

Роуз заплющила очі.

— У мене був важкий день.

— Я вже зрозуміла. Поліція приходила до книгарні.

Роуз відкрила очі.

— Що?

— Вони питали про тебе. Про літнього чоловіка. Мартіна Гейла. Сказали, ти була з ним перед смертю.

Слово “смерть” розрізало тишу квартири.

Роуз повільно провела рукою по обличчю.

— Він помер від серцевого нападу.

— Я знаю. Мені сказали. Але чому ти була з ним?

Роуз подивилася на чорний аркуш на підлозі.

— Він був сам.

На тому кінці запала пауза.

Нора говорила вже тихіше:

— Роуз…

— Він був сам, Норо. І я не могла просто…

Вона не договорила.

Бо правда була набагато страшнішою.

Вона не могла врятувати Мартіна.

Але могла не залишати його одного.

І, можливо, саме цього від неї чекали.

— Я зараз приїду, — сказала Нора.

— Ні.

— Це не питання.

— Норо, будь ласка. Я дуже втомилася.

— Саме тому я й приїду.

— Ні! — різкіше, ніж хотіла, сказала Роуз.

На тому кінці стало тихо.

Роуз стиснула телефон.

— Вибач. Просто… мені треба побути самій.

— Ти вже три місяці “сама”, Роуз.

Ці слова вдарили болючіше, ніж мали.

— Я подзвоню тобі завтра.

— Обіцяєш?

Роуз подивилася на чорний список.

— Не знаю.

— Це найгірша відповідь, яку ти могла дати.

— Я жива.

— Це не означає, що з тобою все добре.

Роуз хотіла сказати щось заспокійливе.

Щось нормальне.

Щось, що кажуть люди, які не бачать двері для мертвих.

Але не змогла.

— Добраніч, Норо.

Вона скинула виклик до того, як подруга встигла відповісти.

Квартира знову стала тихою.

Роуз повільно підвелася.

Ноги тремтіли.

Вона зняла мокре пальто, кинула його на стілець, потім пішла до ванної й увімкнула воду.

Дзеркало над раковиною запітніло.

Роуз підставила руки під гарячу воду.

Подряпина на долоні почала пекти.

Кров змивалася тонкими червоними нитками.

Вона дивилася, як вода забирає її в злив, і думала про Мартіна.

Про його голос.

Про Елізу.

Про те, як він сказав: “Сьогодні вперше за довгий час я не почувався самотнім.”

Роуз стиснула край раковини.

— Я не хочу цього, — сказала вона своєму відображенню.

Відображення дивилося на неї втомленими очима.

— Я не хочу бачити, як люди помирають.

Десь у квартирі тихо заскрипіла підлога.

Роуз завмерла.

Вода все ще текла.

Вона повільно вимкнула кран.

Скрип повторився.

У коридорі.

Не сильний.

Ледь чутний.

Ніби хтось зробив один крок.

Роуз обережно взяла з полиці важку скляну банку з ватними дисками.

Це була погана зброя.