Розділ 1

Список з’явився о сьомій ранку.

Роуз Вокер зрозуміла це не одразу.

Спочатку був дощ.

Він стукав у вікно її маленької кухні так тихо й наполегливо, ніби хтось стояв по той бік скла й терпляче просив впустити його всередину. Сіетл умів прокидатися саме так: сірим світлом, запахом мокрого асфальту, холодною кавою в чашці й відчуттям, що день уже втомився ще до того, як почався.

Роуз сиділа за столом у розтягнутому темно-зеленому светрі, з волоссям, недбало зібраним на потилиці, і дивилася на краплі, що повільно сповзали по склу.

На кухні було тихо.

Занадто тихо.

Після смерті батька тиша стала не просто відсутністю звуку. Вона стала окремою істотою. Сідала навпроти за стіл. Стояла в коридорі. Лягала поруч у ліжко. Дихала в потилицю, коли Роуз прокидалася серед ночі й кілька секунд не могла згадати, чому в домі більше ніхто не кашляє, не грюкає шафами і не бурчить, що кава без кориці — це не кава, а образа людської цивілізації.

Вона потягнулася до чашки.

Кава вже охолола.

— Чудово, — пробурмотіла Роуз. — День почався ідеально.

Її голос прозвучав хрипко, ніби вона давно ні з ким не говорила.

Це було майже правдою.

Вона працювала в маленькій книгарні на розі Вестмор-стріт, усміхалася покупцям, радила романи про кохання людям, які вірили в щасливі фінали, і мовчки складала книги про горе на нижню полицю, бо не могла дивитися на їхні назви.

Потім поверталася додому.

Вмикала світло.

Знімала черевики.

І знову входила в тишу.

Роуз піднесла чашку до губ, але не встигла зробити ковток.

На столі лежав аркуш.

Білий.

Складений навпіл.

Вона завмерла.

Аркуша не було тут хвилину тому.

Вона точно пам’ятала: на столі були лише чашка, телефон, ключі, стара книга з закладкою і рахунок за електрику, який вона вже третій день робила вигляд, що не бачить.

А тепер між чашкою і телефоном лежав папір.

Роуз повільно опустила чашку.

Порцеляна тихо дзенькнула об стіл.

— Ні, — сказала вона сама собі. — Просто ні.

Вона не любила дивні речі.

Дивні речі зазвичай закінчувалися погано.

Особливо в старих будинках, де після смерті родичів починали скрипіти підлоги, самі вмикатися лампи і з’являтися папери, яких ніхто не приносив.

Роуз підвелася й озирнулася.

Кухня була порожня.

Коридор також.

Вхідні двері замкнені.

Вікно зачинене.

На підлозі не було мокрих слідів.

Тільки дощ, сірий ранок і аркуш на столі.

Вона могла його викинути.

Могла не торкатися.

Могла зробити вигляд, що нічого не сталося.

Саме так розумні люди виживають у страшних історіях.

Роуз ніколи не вважала себе особливо розумною.

Вона взяла аркуш двома пальцями.

Папір був холодний.

Неприродно холодний, ніби його щойно витягли з морозильної камери.

На зовнішньому боці не було ні адреси, ні підпису, ні печатки. Лише тонкий чорний рядок, надрукований рівними літерами.

ПЕРШИЙ СПИСОК

Роуз довго дивилася на ці слова.

Потім розгорнула аркуш.

Усередині було лише одне ім’я.

МАРТІН ГЕЙЛ

Нижче — адреса.

А ще нижче — час.

17:42

Роуз кліпнула.

Потім ще раз.

Нічого не змінилося.

— Це якийсь жарт, — прошепотіла вона.

Поганий жарт.

Дуже поганий.

Вона не знала жодного Мартіна Гейла.

Адреса була десь у центрі, неподалік старої автобусної станції. Час нічого не пояснював.

Роуз поклала аркуш назад на стіл.

Її пальці стали крижаними.

Можливо, це помилка. Можливо, хтось підсунув папір у дверну щілину вночі, а вона просто не помітила. Можливо, це рекламна акція, квест, дивна витівка підлітків або новий спосіб місцевих шахраїв лякати самотніх жінок.

Так.

Шахраї.

Це звучало нормально.

Майже.

Телефон раптом завібрував.

Роуз здригнулася так різко, що зачепила чашку. Кава хлюпнула на стіл і торкнулася краю аркуша.

Але папір не намок.

Крапля кави зупинилася на його поверхні круглою темною плямою, а потім повільно скотилася вниз, ніби аркуш був зі скла.

Роуз перестала дихати.

Телефон продовжував вібрувати.

На екрані висвітилося ім’я: НОРА.

Роуз схопила телефон.

— Алло?

— Ти жива? — голос Нори прозвучав надто бадьоро для сьомої ранку. — Бо ти мала відкрити книгарню о восьмій, а я знаю тебе. Якщо я не подзвоню, ти знову будеш бігти з мокрим волоссям і виглядом людини, яку прокляли три покоління відьом.

Роуз повільно опустила погляд на аркуш.

— Можливо, прокляли.

— Що?

— Нічого.

— Роуз, ти знову не спала?

— Спала.

— Це прозвучало як брехня, яка навіть не намагалася бути переконливою.

Роуз провела рукою по обличчю.

— Норо, ти знаєш когось на ім’я Мартін Гейл?

На тому кінці запала коротка пауза.

— Звучить як ім’я чоловіка, який продає страхування або вбиває людей у підвалі.

— Дуже допомогла.

— Завжди рада. А що?

Роуз подивилася на годинник на стіні.

07:06.

До 17:42 було ще більше десяти годин.

— Нічого. Просто… знайшла ім’я.

— У книзі?

— Можна й так сказати.

— Ти точно дивна після смерті батька, але я люблю тебе навіть таку. Приходь вчасно. І, будь ласка, не забудь поїсти щось, що не є кавою.

— Кава — це їжа.

— Кава — це крик про допомогу в рідкій формі.

Роуз уперше за ранок майже усміхнулася.

— До зустрічі.

Вона скинула виклик.

У кухні знову стало тихо.

Аркуш лежав на столі.

Перший список.

Мартін Гейл.

17:42.

Роуз взяла його знову.

Цього разу на звороті з’явився ще один рядок.

Вона могла заприсягтися, що хвилину тому його там не було.

БУДЬ СВІДКОМ.

Не попереджай.

Не втручайся.

Не тікай.

Роуз відчула, як холод повільно спускається вздовж хребта.

— Чудово, — прошепотіла вона. — Просто чудово.

Вона зробила те, що зробила б будь-яка нормальна людина.