Розділ 6

До будинку увійшли Гендель та Рейнкланд. Їхні обличчя були напруженими: Гендель злегка кусав губу, а Рейнкланд важко зітхнув, ніби зважував кожне слово. Не кажучи ні слова, Гендель попрямував до своєї скрині – тієї самої, яку завжди тримав замкненою. Скільки я не пробував її відімкнути, жодного разу не вдалося, а кожна спроба закінчувалася лише прочуханом.

Рейнкланд перевів на нас погляд, провів рукою по вусах і, нарешті, промовив:

— Хлопці, збираємося.

Я вже відкривав рота, щоб спитати, що сталося, але він перервав мене різким помахом руки:

— Пізніше. Генрі, поки маєш час – іди попрощайся зі своєю дівчиною, вона про тебе питала.

Старий гвардієць хмикнув, і я відчув, як до щоки почали палати.

— Ну добре, — пробурмотів я, намагаючись виглядати незворушним.

— А я ж для вас кашу приготував — невдоволено протягнув Герхарт.

— Ти її приготував? — скептично піднявши брову, перепитав я.

— Генрі, не зараз. — Рейнкланд потер перенісся. — Часу обмаль. Якщо ми негайно не вирушимо, нам будуть непереливки. Люди герцога шукають нас.

Моє серце закалатало. "Невже через Карла? Вони ж вони програли битву. То це не дивно"

Куточком ока я помітив, як через подвір’я до будинку наближається Гельга. Сонце било мені в обличчя, і я не міг чітко розгледіти її вираз обличчя. Відчув, як долоні спітніли та в горлі пересохло.

Я вийшов за двері, назустріч їй. Легкий вітерець ковзнув по моєму обличчю. Погляд опустився вниз, а в голові роїлися думки: "Ще вчора ми разом танцювали… Її батько, мабуть, не відмовив би у шлюбі. Але тепер рейхсгвардія, повстання, нові можливості. Чи це не принесе мені лише проблеми?"

Гельга зупинилася за кілька кроків, її плечі були напружені, а руки стиснуті в кулачки.

— Генрі, ви ж їдете? — тихо запитала вона, не піднімаючи очей.

— Так… Гендель сказав тобі?

— Ага, я просто хотіла запитати, як ти — пробелькотіла вона, і раптом кинулася мені на шию.

Я розгубився. Щелепа мимоволі відвисла, але, оговтавшись, я обережно обійняв її тремтячими руками.

Гельга відступила на крок, її очі блищали.

— В мене є для тебе дещо, — прошепотіла вона.

Я підняв брову.

— Підніми праву руку.

— Чому не ліву?

Вона легенько всміхнулася:

— Ти ж лівша.

І одягла мені на палець срібне кільце з вигравіруваним листочком клена.

— Це на пам’ять. Щоб ти інколи згадував мене у своїх мандрах. І можеш не хвилюватися — ніякої магії в ньому немає, — лукаво додала вона, помітивши мій скептичний погляд.

Я стиснув пальці, відчуваючи, як метал кільця холодить шкіру. На мить здалося, що цей крихітний предмет буде останнім нагадуванням про моє спокійне життя. Відчув, як гаряча сльоза скотилася по моїй щоці.

— Генрі, що з тобою? — лагідно всміхнулася Гельга, водночас витираючи її кінчиками пальців.

— Я не знаю… Це все так дивно, — похитав я головою. — А ти? Що будеш робити?

— Жити далі. Чекати, поки батько не знайде мені чоловіка, — зітхнула вона. — А поки насолоджуватися свободою. А далі — діти, господарство, робота до кінця життя.

— Це звучить жахливо.

— Хех, ти завжди не розумів, як влаштоване життя в селі. Гендель вчив тебе іншого.

Я обійняв її. Вона притиснулася до мене. Перстень віддав дивними відчуттями. Сонце лагідно світило, вітер грав її пасмами. Я відчував її подих, легке здригання тіла.

Позаду хтось голосно кашлянув.

Я повернув голову — біля порога стояв Рейнкланд.

— Хлопче, час у дорогу. Завершуй і ходи.

Він розвернувся й пішов, не озираючись. Ми з Гельгою відсторонилися. Вона ледь усміхнулася й легенько вдарила мене кулачком у плече.

Її волосся розвівав вітер. Вона мовчки розвернулася й неквапливо пішла геть. Жодного разу не оглянувшись.

Я лишився стояв, ловлячи в обличчя теплий весняний вітерець, а потім повернувся й почимчикував до будинку.

До двору під’їжджав фургон. З хати виходили гвардійці, несучи на ношах Карла. Він спав, але важко дихав.

"Його ще трохи лихоманить… Чому Гендель не вилікує його магією? І де, до біса, Марк? Я був певен, що він перший тут з’явиться."

У дверях з’явився Гендель із рюкзаком в руках.

— Тримай. Тут їжа, ліки, інструменти… І книги.

— Навіщо мені книги? — здивувався я.

— Як це навіщо? Ти вже й так занедбав навчання. Те, що мацав дівку, не дає тобі права забувати про освіту, — обурився він, простягаючи наплічник.

Я лише зітхнув.

— І як ми маємо йти? Куди?

— До найближчого міста, вірного Імператору. Але спершу чекаємо на солдатів.

— Солдатів? — я вирячив очі.

— Звісно. Ти думав, Карла охороняємо лише ми? Вони програли битву, ледве дісталися сюди, а решта цей час патрулювала околиці. Не забувай, якщо ти когось не бачиш, це не означає, що його немає.

— Отже, ми тікаємо від людей герцога?

— Якщо він пішов проти Імператора, то більше не наш герцог, а зрадник, — відрубав Гендель. — О, а ось і вони.

Я повернув голову.

З-за дерев виходив загін солдатів — десять чоловіків у стьобанках і простих шоломах. На поясах висіли сокири, за спинами — луки. В їхніх очах виднілися втома, а на щоках тижнева щетина.

Гвардійці рушили їм назустріч, перемовляючись. Я намагався розчути хоч щось, але Гендель лише загадково всміхнувся.

І тут стало темно.

— Ну, що, Генрі, готовий до подорожі?

Я здригнувся. На плечі важко лягли знайомі руки.

— Марк?!

Я розвернувся й, відкинувши його обійми, втупився у нього.

— Якого біса ти тут робиш?

— Як це якого? Їду з вами! Батько каже, що мені пора взятися за розум. От і вирішив використати нагоду.

— Але це небезпечно! — скрикнув я.

— Знаю. Але ти ж без мене в таку глибоку халепу не полізеш, — розсміявся Марк.

— Два героя… — похитав головою Гендель. — Марк, йди до фургона. Генрі, ходи до будинку. Дам тобі дещо.