Розділ 4

Ніч накрила Ессен.
Місяць сховався за хмарами, залишаючи вулиці в темряві. Лише поодинокі вогники скіпок і вогнищ мерехтіли у вікнах будинків, кидаючи на стіни тремтливі тіні. У повітрі витав запах паленого жиру та диму, змішаний із сирістю кам’яних стін. За спиною знову ожив гамір таверни – п’яні голоси, брязкіт кухлів і поодинокий сміх, що губився у вітрі.

"Цікаво, як там Гельга… Марк, напевно, й далі розважається", – промайнуло в голові.

Ми йшли мовчки. Рейнкланд виглядав напруженим. Щелепа стиснута, погляд холодний, кроки – чіткі й впевнені. Час від часу він кидав на мене оцінюючий погляд, ніби зважував щось у думках.

"Що це за пропозиція? І про що вони говорили, поки мене не було?"

Ми зайшли в дім. І я мало не скрикнув.

У центрі кімнати висіла сфера світла – блідо-біла, немов шматок місяця. Її м’яке світіння відкидало довгі тіні на стіни. Це світло було зовсім іншим, ніж від свічок – воно не мерехтіло, а лилося рівним потоком, заповнюючи кожен куточок.

За столом сидів Гендель разом із молодшим гвардійцем. Вони повернулися до нас. Учитель посміхнувся і запитав:

— Знайшов щось цікаве?

— Хе, він не встиг, – кинув Рейнкланд і, не зволікаючи, додав: – Вибач, що перериваю, але в нас є нагальніші справи.

— Чекай, Гельга чи Ханка? – задумався старий.

— Гельга… – я відчув, як обличчя заливається жаром.

— Рейнкланд, як ти міг таке зробити? – пролунав сиплий голос.

Я різко повернув голову.

На ліжку, тримаючись за бік, з явним зусиллям підвівся поранений. Його довге золоте волосся прилипло до блідого, змученого обличчя, груди важко здіймалися, а на чолі виступив піт. Він похитувався, але намагався виглядати гідно.

— Перепрошую, але це ти сам просив, – стомлено відповів Рейнкланд.

— Ну, хто знав, що так вийде…

"Стоп. Це ж наш пацієнт!"

Я застиг, переводячи погляд із ліжка на Генделя, з Генделя на гвардійця. Це було схоже на сцену з легенд, які старий розповідав мені в дитинстві: поранений дворянин, чарівне світло в кімнаті, напруга в повітрі.

Зі схрещеними руками я глянув на Генделя. Він зловив мій погляд і, як завжди, посміхнувся.

— Питай.

— Що це за куля? – я кивнув на сферу, яку досі не міг перестати розглядати.

— Базова магія. І так, я маю певні знання, але я в першу чергу лікар.

— Вчителю, давайте без довгих вступів. Перейдімо одразу до суті, – втрутився Герхарт, спокійно попиваючи вино.

Я підняв брови. Що за таємничість?

Гендель вже відкривав рота, але з ліжка знову пролунав стогін. Поранений гвардієць зі скрипом посунувся вперед, тримаючись за пов’язку. Два його товариші підбігли підтримати, але він відмахнувся. Його голос звучав хрипко, але твердо:

— Мене звати Карл, і я хотів би подякувати тобі за допомогу. – Він на мить затнувся, ковтаючи біль, і додав: – Війна наближається. Почнуть збирати ополчення.

— Чекай, дай я закінчу, – швидко втрутився Рейнкланд. – А то знову знепритомнієш.

— І ще раз відкриєш рану, – сердито буркнув Гендель. – Але ж ти ніколи не слухаєшся…

— То що за пропозиція? – махнувши руками, запитав я.

Рейнкланд глибоко вдихнув:

— Слухай уважно. Це пропозиція від людини, яка, хоч і далека, але є родичем імператора. Він пропонує тобі стати його зброєносцем.

— Мені?! Але ж я тільки в ліках тямлюся!

— Тихіше. – Голос Герхарта став жорсткішим. – Ти учень Генделя, а він викладав у Академії. Тобто ти маєш знання, доступні шляхті. Нам потрібен хтось, хто буде поруч із Карлом і зможе допомогти.

— Але я ж не вмію битися…

— Нам це і не треба. Ти вмієш розпізнавати отрути. А Карл сам – першокласний мечник.

— Крім того, – втрутився Карл, – у тебе є одна перевага. Ти простолюдин. Ти не маєш прав на титули, а якщо спробуєш маніпулювати мною, тебе просто виженуть.

— Уфф… – я провів рукою по волоссю. – Перепрошую, але я не знаю…

— Подумай добре, – спокійно сказав Рейнкланд. – Це можливість.

— Можливість чого? – різко кинув Гендель. – Влізти в інтриги й загинути?

— “Ваших” інтриг? Майстре, ви ж самі брали в них участь! – зло відповів Герхарт.

— Тому я й пішов… – Гендель опустив голову. – Кожен рік мої учні гинуть. Або в битві, або при дворі…

Я мовчав, намагаючись розкласти все по поличках.

"Це якась маячня. Рейхсгвардія пропонує мені служити. Гендель – маг і колишній викладач Академії. А ще… це шанс вибратися з Ессена. Побачити світ. Стати кимось. Але це також означає розлучитися з Гельгою…"

— А якщо я відмовлюся?

— Нічого. Житимеш далі, як і раніше.

— В мене є час подумати?

— До полудня. Потім ми їдемо.

Гендель важко зітхнув:

— Це твій вибір, синку. Але пам’ятай: він змінить твоє життя.

— Добре, вистачить. Йдемо спати. Зранку все буде ясніше, – нарешті сказав Гендель і різким рухом потушив сферу.

Світло згасло  і темрява миттєво заповнила кімнату. Очі ще кілька секунд ловили світло, що блідшало, проте воно швидко розчинилося, залишивши тільки темряву. Почулися тихі зітхання та шурхіт – усі розходилися на ночівлю. Хтось пробурмотів прокляття, наткнувшись на стілець. Карл, хоч і втомлений, тихо застогнав, повертаючись на ліжку. Гвардійці обережно допомогли йому зручніше вмоститися, намагаючись не зачепити його рану. Я теж знайшов свою кушетку, ліг на жорстку поверхню і натягнув тонку ковдру на плечі.  У кімнаті встановилася тиша, яку порушував лише подихи сплячих. Десь скрипнули дошки, гілки шкрябнули дах, мабуть від нічного вітру . З вулиці доносились поодинокі нічні звуки – пізні кроки по бруківці, далекий сміх із таверни, сова, що перегукувалася із самотою.

Я заплющив очі, але сон не поспішав приходити.

Думки крутилися, не даючи заснути.

"Це можливість."
"Але й ризик."
"Що буде з Гельгою?"
"Чи я взагалі готовий кинути все?"

Перевернувшись на інший бік, я спробував відкинути ці думки. Але замість того, щоб розслабитися, почав прислухатися до подихів у кімнаті.