Ессен. Чому містечко назвали так, ніхто не знає. Сонце вже хилилося за обрій, забарвлюючи небо в ніжні відтінки рожевого й помаранчевого. Я йшов по брукованій дорозі, вдихаючи знайомі запахи — дим від вогнищ, аромат свіжоспеченого хліба і металевий присмак, що линув із кузні. Десь здалеку чулося ритмічне гупання молотка.
Дядько Лойн, наш коваль, зазвичай кував полотна лопат, але тепер він викував вістря списів. Це викликало тривогу, люди ходили з опущеними головами. Пам’ятаю, як у дитинстві ми з хлопцями пробралися в його садок і вкрали яблука. Тоді він застав нас на місці злочину, а одна з гілок зламалася під вагою малих бешкетників. Краще не згадувати, що було потім — лише скажу, що ми ще довго спали на животі.
Будинки в містечку були старі, низькі, покриті черепицею або соломою. Нові хатини, зведені з дерева, належали тим, хто втік від війни. Люди завершували денні справи, збиралися групами, перемовлялися. Але їхні розмови й нервові посмішки видавали занепокоєння. Ті самі теми — війна та солдати.
Переді мною височів шинок, біля якого завжди було людно. Люди грали в кості, хтось сперечався про ціни на рибу, дехто просто сидів мовчки, задумливо потягуючи пиво.
Раптом я відчув сильний ляпас по спині.
— Генрі, чого такий понурий? — голубі очі мого найкращого друга Марка дивилися з насмішкою.
— Сам знаєш. Чув про солдатів?
— І що, вони справді з рейхсгвардії, невже хтось знов підняв повстання проти імператора? — Марко нахилився ближче, майже пошепки вимовляючи це слово.
Я вже хотів відповісти, але він махнув рукою.
— Та нехай їм грець, ходімо вип’ємо! Може, підчепиш якусь дівчину, а? — підморгнув він і, не чекаючи згоди, потягнув мене до шинку.
Вже палали свічки, кидаючи мерехтливі відблиски на грубі дерев’яні столи. В повітрі витав запах смаженого м’яса та хмелю. Сівши за стіл із кухлями пива, ми згадували дитинство, бешкети, трав’яні «зілля», які варили в моїй хаті, поки нас не спіймав Гендель. Ми сміялися, аж доки Марко різко нахилився вперед, його сфокусуватися на мені, він поставив руку на плече і заговорив серйозним голосом.
— Скоро прийдуть дівчата. Будуть танці. Ти береш Гельгу, а я — Ханку.
— Що?! — я ледь не впустив кухоль.
— Ха, не бійся! Побачимо, як піде. Але не переймайся, я тобі допоможу, бо щось в мене відчуття, що ми ще не скоро так розважимося.
Я нервово ковтнув пива, а Марко вже весело підморгував у бік гурту дівчат. Серед них була Гельга. Вона зустріла мій погляд, трохи схилила голову, а її тонкі губи смикнулися в ледь помітній усмішці.
Я почервонів.
— Г-Гельго, як тобі сьогоднішній день?
— Як завжди, — стенула вона плечима, але в очах блиснув інтерес. — А це правда, що у тебе вдома рейхсгвардієць?
Вона зробила крок ближче, і я відчув її легкий квітковий аромат.
— Так… його принесли пораненим, ми з Генделем зашивали рану, — відповів я, краєм ока помітивши, як Марко закочує очі.
— То, може, потанцюємо? — запитав я, нарешті набравшись хоробрості.
— Чому б і ні? — усміхнулася вона й простягнула руку.
Спочатку всі зібралися в коло. Чоловіки та жінки взялися за руки, повільно рухаючись за годинниковою стрілкою, потім у протилежний бік. Від постукування чобіт і легких кроків жіночих черевиків здіймався пил, що крутився у світлі смолоскипів.
Поступово рухи ставали жвавішими. Хтось плескав у долоні, хтось притупував у такт, а музиканти на флейтах і лютнях підганяли ритм. Ми переходили з місця на місце, змінюючи партнерів, поки я знову не опинився навпроти Гельги.
Нарешті хоровод розпався, і всі почали танцювати по парах. Дівчата робили легкі піруети, їхні спідниці розвівалися у повітрі, а хлопці підтримували їх за талію або за руки. Я не був вправним танцівником, бо Гендель мене навчив багато чому, але точно не цьому. Я намагався повторювати рухи Гельги, щоб не відтупцювати їй ноги. Дивлячись на неї, я побачив як впевнено вона крокувала, її темне волосся розвівалося, коли ми кружляли. На її обличчі світилася усмішка, сам того не розуміючи я почав сам усміхатися.
— Генрі! Хватить мацати дівку, ходи сюди.
Я відсахнувся, мов обпечений. Гельга застигла на місці, обличчя залилось рум’янцем. Марко вийшов із сараю з Ханкою і з широко відкритим ротом переводив погляд з мене на гвардійця. На подвір’ї стояв сивий гвардієць. Його сірі очі здавалися холодними, губи стиснуті, а через щоку тягнувся старий шрам.
— Пане, я…
— Іди сюди, — повторив він.
Я швидко попрямував до нього, намагаючись не дивитися на людей навколо.
— Підемо до Генделя. Нам треба поговорити. У нас є для тебе пропозиція.
— Пропозиція? — перепитав я, здивовано підводячи голову.
Гвардієць глянув на мене оцінююче.
— Дізнаєшся вдома.
Ми рушили в темряву, залишивши позаду музику, сміх і тепло запалених свічок.