Розділ 2

Розділ 2

— Заходьте! — голос Гренделя дзвенів у задушливій кімнаті.

Двері відчинилися, і всередину ступили двоє гвардійців. Їхні лати виблискували на світлі, а витончені гравіювання на наплічниках зображували грифонів, що розправили крила. Старший із них мав на грудній пластині символ сонця, і хоч обидва виглядали не старшими за тридцять, його сиве волосся різко контрастувало з молодим обличчям.

Кожен носив невеликий меч у позолочених піхвах — швидше знак високого рангу, ніж реальна бойова зброя. На поясі висів тонкий довгий кинджал, яким вершили останню милість тим, кого не вдавалося врятувати.

Я стояв, роззявивши рота, а Гендаль поблід, мов примару побачив.

— Який його стан? — запитав сивий, а тоді глянув на Гендаля. Його очі спалахнули здивуванням — Гендаль?

Старий лікар напружився, ковтнув, і, здавалося, навіть зменшився в зрості.

— Пане, — пробелькотів він. — Стан цього добродія... в руках богів. Ми... стабілізували його і будемо слідкувати за будь-якими змінами.

Я не вірив своїм очам. Гендаль, той самий Гендаль, цинічний, суворий, непохитний, говорив тихим тремтячим голосом, як винувата дитина.

Молодший гвардієць теж приголомшено втупився в нього.

— Майстер? — прошепотів він.

— Учителю? — здивувався я.

Гендаль не відповів. Його погляд уп'явся в двері, пальці ритмічно постукували по ліжку, на якому лежав поранений. Він сумно посміхнувся, закусив губу, перевів погляд на сивого гвардійця.

— Рейнкланде… давно не бачилися.

Його голос звучав винувато.

— Майстре, якого біса ви пішли?! — різко кинув молодший, ображено зводячи брови.

— Герхарт, тихо. — Сивий зупинив його коротким, але твердим поглядом. — Я так бачу, ти знайшов собі нового учня?

Його очі зупинилися на мені. І я відчув… оцінюючий погляд, ніби мене оцінювали  ринку як коня перед купівлею. Неприємне відчуття.

Я стояв, спершися на дерев’яний стіл, руки мимоволі в мене стиснулися в кулаки. В голові проносилися думки: “Невже мій вчитель, фактично мій батько, який виховував мене, коли я став сиротою… викладав в Академії?”

Гендаль, не відводячи очей, спокійно відповів:

— Це мій син.

— Твій син?! — старший гвардієць аж подався вперед. — Як… ти ж сидів в Академії безвилазно! Йому ж не більше сімнадцяти!

— Сідайте. — Гендаль глибоко зітхнув. — Я бачу, нам є що обговорити. Десять років — довгий період. Генрі, іди подивися, що відбувається в місті.

Я здивувався. Гвардійці мовчки послухалися. Молодший здавався ображеним, але сів. Старший — просто уважно дивився на мого наставника.

— Добре. Бажаю гарної розмови.

Я коротко вклонився і рушив до дверей. Коли проходив повз гвардійців, то відчув на собі їхні зацікавлені погляди.

Зачинивши за собою двері, я вдихнув на повні груди. Переді мною розкинулося місто мого дитинства — вузькі вулички, ринок, де вже було чутно гамір, запашні аромати смаженого м’яса і свіжого хліба доходили до мого носа. Хм, тут все, як і завжди… а там, у тій кімнаті, щось змінилося назавжди.