Розділ 1

Розділ 1 

– Генрі! Неси нитки.

Я мало не перекинув все, мчучи до стелажів, на яких були колби, футляри та контейнери. Очі розбігалися, але ось вони – на першому стелажі. Знайшов. Взяв коробку з нитками під пахву й побіг до Гендаля.

На столі лежав чоловік, якому важко було дати більше ніж тридцять. Пишна біла грива волосся контрастувала з блідою шкірою, що виблискувала від поту та крові. Живіт був відкритий, а від рани здіймався нестерпний запах. Я затулив ніс, але нічого не допомогло – цей сморід заліз у горло. “Чи дійшла війна й до нас?”, подумав я, але часу на роздуми не було.

Гендаль стояв над пораненим, його погляд був спрямований не на солдата, а на саму рану.

– Генрі, давай голку, швидше.

Мої руки тряслися, коли я намагався вдягти нитку в голку. Кожен рух здавався надто повільним, і я вже думав, що не зможу цього зробити. Гендаль тим часом промивав рану розчином спирту й якихось трав, – я ніколи не міг запам'ятати всі ці трави. Погляд старого був суворим, коли він знову подивився на мене.

– Ти там що, заснув? Голку!

Нарешті я передав йому голку. Гендаль мовчки почав зашивати рану. Кожен рух був швидким і точним. Я стояв поруч, ледве стримуючи нудоту.

– Майстре, ви ж говорили, що поранення в живіт завжди закінчується смертю...

– Не завжди. Якщо лікар досвідчений, а матеріали правильні... Шанси є. Але все залежить від пацієнта.

– А срібні скоби... вони ж дуже дорогі...

– Так, але подивись на його емблему.

Я глянув на плечо пораненого – там був грифон. Моє серце пропустило удар.

– Рейхсгвардія... Це ж імператорські охоронці. Значить, він тут не просто так. Якщо він тут, значить, імператор десь неподалік?

Гендаль засміявся, але сміх був сухим і безрадісним.

– Ха-ха. Ні, це не означає, що імператор приїде й запропонує пів Імперії за порятунок свого воїна. Це означає, що ми маємо зробити все, щоб цей дворянин вижив. Інакше нам кінець.

Я не міг повірити, що ця людина, що виглядала такою звичайною, є частиною цієї імперської машини, що за оповіданнями зносить все на своєму шляху верхи на демигрифах.

– Але він виглядає, як будь-який інший поранений...

– Генрі, ти що, не розумієш? Всі ми люди, але він не просто хтось. Його броня коштує більше, ніж наше село. І йому потрібно жити, якщо ми хочемо залишитися живими.

Він повернувся до пораненого і продовжив зшивати рану, а я, все ще розгублений, слухав його.

– Йди й перев'яжи його рану. Обробляй її час від часу. І пошукай тих, хто приніс його сюди. Можливо, вийде відбити частину грошей які підуть на його лікування.

Я кивнув і пішов виконувати наказ. Імперський гвардієць, попри блідість і запах, виглядав впевнено, його обличчя було виразним і навіть привабливим. Коли я перев'язував рану, раптово почув стукіт у двері.