ТАМ, ДЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ ДОРОГА — Таїланд. ГЛАВА 3. ТІЛЬКИ ТИ І Я

Ранок на Пхукеті прийшов разом із сонячним світлом.
Воно пробивалося крізь тонкі штори, лягало золотими смугами на підлогу й повільно ковзало по ліжку.
Дженні прокинулася першою.
Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у стелю.
Потім повернула голову.
Діоніс спав поруч.
Його темне волосся було трохи розтріпане, одна рука лежала поверх ковдри, а обличчя здавалося незвично спокійним.
Дженні усміхнулася.
У Сеулі вона звикла бачити його серйозним.
На роботі.
На зустрічах.
Під час розмов із Раном.
Навіть тоді, коли він намагався жартувати, у ньому залишалася та стриманість, яка нагадувала, ким він був насправді.
А тут, далеко від усього…
Він просто був Діонісом.
Її Діонісом.
Дженні обережно піднялася з ліжка.
Вона вже майже дійшла до балкона, коли за спиною почувся сонний голос:
— Куди?
Вона обернулася.
Діоніс навіть не розплющив очей.
— На балкон.
— Навіщо?
— Подивитися на море.
Він нарешті відкрив очі.
— Знову?
— Воно красиве.
— Я вже починаю думати, що ти приїхала сюди не зі мною.
Дженні засміялася.
— Ревнуєш до моря?
— Трохи.
Вона підійшла до ліжка.
— Ти неможливий.
Діоніс простягнув руку.
— Іди сюди.
— Навіщо?
— Просто.
Дженні похитала головою, але все ж узяла його за руку.
Наступної миті він легко потягнув її до себе.
Вона опинилася поруч, а його руки обійняли її за талію.
— Діонісе…
— Що?
— Я хотіла подивитися на море.
— Подивишся.
— Коли?
— Через п'ять хвилин.
— А зараз?
Він усміхнувся.
— Зараз я хочу подивитися на тебе.
Дженні закотила очі.
— Ти зранку вже почав.
— Я нічого не починав.
Він нахилився й поцілував її в щоку.
Потім ще раз — біля скроні.
Дженні повернула голову.
— А це що?
— Привітання.
— Ми вже віталися вчора.
— Значить, це ранкове.
Вона не втрималася від усмішки.
— Ти завжди знаходиш виправдання.
— Я просто використовую можливості.
Він поцілував її в губи.
Цього разу Дженні сама обійняла його за шию.
Поцілунок був коротким, але теплим.
Коли вони відсторонилися, вона тихо сказала:
— П'ять хвилин.
— Що?
— Ти обіцяв відпустити мене через п'ять хвилин.
Діоніс подивився на годинник.
— Я передумав.
— Діонісе!
Він засміявся.
— Добре. Іди.
Дженні піднялася й попрямувала до балкона.
— Але сніданок за тобою, — додав він.
Вона озирнулася.
— Чому?
— Бо я щойно втратив п'ять хвилин свого життя.
— Це ти мене затримував!
— Деталі.
Через годину вони вже сиділи в невеликому кафе неподалік від пляжу.
Дженні тримала в руках склянку холодного соку й дивилася на людей, які проходили повз.
Хтось ішов до моря.
Хтось повертався з пляжу.
Десь неподалік сміялися діти.
Місто прокидалося.
Але нікуди не поспішало.
— Мені подобається тут, — сказала вона.
Діоніс підняв погляд від чашки кави.
— Пхукет?
— Не тільки.
Вона замовкла.
— Те, що ми нікуди не поспішаємо.
Діоніс дивився на неї кілька секунд.
— Тобі цього не вистачало?
— Думаю, так.
Вона провела пальцем по краю склянки.
— Усе останнім часом відбувалося так швидко. Спогади. Світло. усе, що ми дізналися про минуле…
Вона замовкла.
Діоніс не перебивав.
— А зараз я можу просто сидіти тут і думати про те, що хочу зробити після сніданку.
— І що ти хочеш зробити?
Дженні усміхнулася.
— Піти на пляж.
— Це все?
— І фотографувати.
— Я знав.
— А потім?
Вона задумалася.
— Не знаю.
Діоніс поклав свою руку на стіл, долонею догори.
Дженні одразу вклала свою долоню в його.
— Тоді сьогодні нічого не плануємо.
— Взагалі?
— Взагалі.
— Навіть обід?
— Знайдемо щось.
— А вечерю?
— Теж.
— А якщо я захочу…
— Ні.
Діоніс усміхнувся.
— Я ще нічого не сказав.
— Я знаю тебе.
Він засміявся.
— Ти починаєш говорити моїми словами.
— Вчишся від найкращого.
— Саме так.
Він стиснув її пальці.
— Тільки ти і я.
Дженні подивилася йому в очі.
— Тільки ти і я.
Вони провели день біля моря.
Без планів.
Без маршрутів.
Без поспіху.
Дженні фотографувала човни, пальми, маленькі вулички й людей, які жили своїм звичайним життям.

Діоніс кілька разів намагався забрати в неї камеру.
Безуспішно.
— Дай сюди.
— Ні.
— Я хочу зробити фотографію.
— Ти вже робив.
— Одну.
— Три.
— Чотири.
— Діонісе.
Він усміхнувся.
— Добре. П'ять.
Дженні засміялася.
— Ти нестерпний.
— Але фотографії тобі сподобалися.
— На жаль.
— Знову?
— Знову.
Він нахилився й поцілував її в щоку.
— Тоді я буду продовжувати.
Ближче до вечора вони знайшли невелику дерев'яну лавку біля самого берега.
Дженні сіла, зняла сандалі й поставила ноги на теплий пісок.
Діоніс сів поруч.
Кілька хвилин вони мовчали.
Море шуміло перед ними.
— Знаєш, — сказала Дженні, — іноді мені здається, що я живу одразу два життя.
Діоніс повернув голову.
— Через спогади?
Вона кивнула.
— Так.
Вона подивилася на свої руки.
— Дженні пам'ятає одне. А Міранда — зовсім інше.
Діоніс нічого не сказав.
— Іноді я боюся, що одного дня прокинуся і вже не знатиму, хто з них я.
Він узяв її руку.
— Ти Дженні.
Вона подивилася на нього.
— Але я також Міранда.
— Так.
— І це тебе не лякає?
Діоніс ледь усміхнувся.
— Ні.
Він провів великим пальцем по її долоні.
— Бо я не закохався в тебе через те, ким ти була три тисячі років тому.
Дженні завмерла.
— Тоді через що?
Він нахилився ближче.
— Через те, ким ти стала зараз.
Вона усміхнулася.
— А якщо одного дня я згадаю все?
— Тоді я дізнаюся тебе ще раз.
— Навіть якщо я змінюся?
— Ти вже змінилася.
— І?
— Я все одно тут.
Дженні опустила голову й тихо засміялася.
— Ти завжди знаєш, що сказати.
— Не завжди.
— Але зараз знав.
— Бо це правда.
Вона притулилася до його плеча.
Діоніс обійняв її.
Вони сиділи так, поки сонце повільно опускалося до горизонту.