ТАМ, ДЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ ДОРОГА — Таїланд. ГЛАВА 2 Там, де море пам’ятає

Пхукет зустрів їх теплом.
Щойно вони вийшли з аеропорту, Дженні відчула, як вологе повітря торкнулося обличчя. Після прохолодних ранків Сеула воно здавалося майже оксамитовим.
Навколо панував звичний хаос великих аеропортів: люди з валізами, водії з табличками, голоси, сміх і нескінченний рух.
Дженні поправила ремінець камери на плечі й вдихнула на повні груди.
— Ось тепер я офіційно у відпустці.
Діоніс, який стояв поруч із двома валізами, подивився на неї.
— Ти офіційно у відпустці вже три години.
— Але тепер я це відчуваю.
— А я поки що відчуваю лише вагу наших валіз.
Вона озирнулася.
— Ти ж сам казав, що мені нічого не потрібно обмежувати.
— Я мав на увазі фотографії, а не весь твій гардероб.
— Це одне й те саме.
Діоніс похитав головою, але усміхнувся.
Він узяв її за руку й повів до виходу.
На парковці вже чекав автомобіль, який вони замовили заздалегідь. Водій привітав їх англійською, забрав валізи й відчинив дверцята.
Дженні вмостилася біля вікна.
Щойно машина рушила, вона дістала камеру.
Пальми.
Яскраві вивіски.
Невеликі крамниці вздовж дороги.
Мотоцикли, що проносилися повз.
Сонце, яке відбивалося у вікнах будинків.
Клац.
Ще один кадр.
Діоніс спостерігав за нею з усмішкою.
— Ми ще навіть до готелю не доїхали.
— І що?
— Ти вже зробила двадцять фотографій.
— Двадцять три.
— Перепрошую.
Дженні повернулася до нього.
— Ти можеш просто милуватися моїм талантом.
— Я саме цим і займаюся.
Вона опустила камеру.
— Ти зараз серйозно?
Діоніс нахилився й поцілував її в щоку.
— Абсолютно.
Дженні засміялася й знову повернулася до вікна.
Він переплів їхні пальці й залишив її руку у своїй.
І вперше за довгий час Діоніс не намагався вгадати, що принесе наступний день.
Йому хотілося просто прожити його.
Поруч із нею.
Готель розташовувався неподалік від узбережжя.
Світлий, просторий номер із великими вікнами виходив на море. За скляними дверима починався невеликий балкон, а за ним — тропічні дерева, блакитна вода й довга смуга піску.
Дженні зупинилася посеред кімнати.
— Діонісе…
— Що?
Вона повільно повернулася до нього.
— Це неймовірно.
Він поставив валізу біля стіни.
— Я радий, що тобі подобається.
Дженні підійшла до балкона й відчинила двері.
Теплий вітер одразу торкнувся її волосся.
Море шуміло зовсім поруч.
Вона вийшла на балкон, сперлася долонями об поруччя й усміхнулася.
Діоніс підійшов ззаду.
Обійняв її за талію.
Притягнув до себе.
— Ну що, фотографко? Вдалий вибір?
Дженні накрила його руки своїми.
— Дуже.
Він нахилився й поцілував її біля скроні.
Потім — у щоку.
Вона повернула голову, і його губи зустріли її губи.
Поцілунок вийшов коротким, але теплим.
Дженні усміхнулася просто біля його губ.
— Ми ще навіть не розклали речі.
— І що?
— А ти вже відволікаєш мене.
— Я намагаюся зробити твій відпочинок приємнішим.
— Дуже благородно.
— Я стараюся.
Вона повернулася в його обіймах і поклала руки йому на плечі.
— Тоді продовжуй старатися.
Діоніс усміхнувся й поцілував її знову.
Цього разу повільніше.
Дженні відповіла на поцілунок, притягнувши його ближче.
На кілька секунд усе інше перестало існувати.
Лише море.
Теплий вітер.
І його руки, що впевнено тримали її за талію.
Коли вони нарешті відсторонилися, Діоніс торкнувся чолом її чола.
— Тепер розкладемо речі?
Дженні тихо засміялася.
— Тепер.
До пляжу вони дісталися ближче до обіду.
Пісок був теплим, майже білим. Хвилі накочувалися на берег і залишали на ньому тонку мереживну піну.
Дженні скинула сандалі й пішла до води.
— Вона тепла!
Діоніс зупинився за кілька кроків.
— Ти здивована?
— У Сеулі я не купалася в морі.
— Можу нагадати, що ми приїхали саме сюди.
Вона озирнулася через плече.
— Не псуй момент.
Діоніс підняв руки.
— Мовчу.
Дженні зайшла у воду по щиколотки, а потім обернулася до нього.
— Ти йдеш?
— А в мене є вибір?
— Ні.
Він зняв взуття, закотив штани й підійшов до неї.

Дженні простягнула руку.
Діоніс узяв її долоню.
Наступної миті вона бризнула на нього водою.
Він завмер.
Повільно опустив погляд на мокру сорочку.
Потім подивився на неї.
— Дженні.
Вона прикрила рот долонею, намагаючись не засміятися.
— Що?
— Ти щойно зробила помилку.
— Яку?
Діоніс різко провів рукою по воді.
Дженні скрикнула, коли холодні бризки вдарили їй у ноги.
— Діонісе!
Він засміявся.
Вона спробувала втекти, але він швидко наздогнав її, обійняв за талію й підняв на кілька сантиметрів над водою.
— Здаєшся?
— Ніколи!
— Тоді доведеться продовжити.
Вона засміялася й обхопила його плечі.
— Тільки спробуй!
Діоніс нахилився й поцілував її.
Дженні на мить забула про свою погрозу.
Коли він відсторонився, вона примружилася.
— Це нечесно.
— Я ніколи не обіцяв чесної гри.
Вона похитала головою.
— Жахливий чоловік.
— Але твій.
Дженні усміхнулася.
— На жаль.
— Ти сьогодні надто часто це повторюєш.
— Мабуть, треба частіше цілувати мене.
— Нарешті слушна думка.
Він знову нахилився до неї.
Цього разу Дженні сама потягнулася назустріч.
Після обіду вони довго гуляли узбережжям.
Дженні фотографувала все, що здавалося їй красивим: човни біля берега, рибальські сітки, пальми, що схилялися над піском, і маленькі кафе, заховані серед тропічної зелені.
Діоніс ішов поруч, іноді забираючи в неї камеру, щоб сфотографувати її саму.
— Зачекай, — сказав він.
Дженні обернулася.
— Що?
Він підняв камеру.
Клац.
— Діонісе!
— Що?
— Я не готова!
Він подивився на екран.
— Саме тому вийшло добре.
Вона підійшла ближче й зазирнула в камеру.
На фотографії її волосся розвівав вітер, а на обличчі була щира усмішка.
Дженні на мить замовкла.
— Мені подобається.
— Я знаю.
— Не будь таким самовпевненим.
Він повернув камеру їй.
— Пізно.
Вона засміялася й обійняла його за руку.
Вони йшли ще довго.
Говорили про майбутню подорож до Самуї, про острови, про те, що Дженні обов’язково захоче зустріти світанок на березі.
Діоніс погодився.
Хоча прекрасно знав, що для цього доведеться прокинутися дуже рано.
Але якщо вона захоче зустріти світанок — він зустріне його разом із нею.
Сонце почало опускатися за горизонт.
Небо над Пхукетом поступово змінювало колір: від блакитного до рожевого, а потім — до глибокого помаранчевого.
Дженні стояла біля води з камерою в руках.
Вона фотографувала захід сонця, намагаючись упіймати мить, коли останнє світло торкнеться морської поверхні.
Клац.
Ще один кадр.
Вона опустила камеру.
Море здавалося безмежним.
Спокійним.
Майже нерухомим.
Дженні зробила кілька кроків уперед.
Вода торкнулася її босих ніг.
Вона подивилася вниз.
І завмерла.
У відображенні моря за її спиною стояла постать.
Темна.
Нерухома.
Наче хтось спостерігав за нею з берега.
Дженні різко обернулася.
Позаду нікого не було.
Лише пісок, пальми й кілька туристів, які поверталися до готелів.
Вона знову подивилася на воду.
Відображення зникло.
Дженні нахмурилася.
Можливо, це була тінь від пальми.
Або хтось пройшов повз у той момент, коли вона дивилася на воду.
Вона озирнулася ще раз.
Нічого.
— Дженні?
Вона здригнулася й повернула голову.
Діоніс стояв за кілька кроків від неї.
— Що сталося?
Вона подивилася на нього.
— Ти щось бачив?
Його погляд ковзнув до моря.
— Що саме?
Дженні вагалася.
— Мені здалося, що за мною хтось стояв.
Діоніс підійшов ближче.
— Тут?
Вона кивнула.
Він оглянув берег.
Люди повільно розходилися. Хтось збирав рушники, хтось фотографував захід сонця, неподалік сміялися діти.
Нічого незвичайного.
Діоніс знову подивився на воду.
Море тихо накочувалося на берег.
Він не відчував чужої присутності.
Не відчував демонічної сили.
Не відчував нічого, що могло б пояснити слова Дженні.
— Можливо, відображення, — спокійно сказав він.
Вона ще кілька секунд дивилася на воду.
— Можливо.
Діоніс простягнув руку.
Дженні вклала в неї свою долоню.
Він притягнув її ближче й поцілував у чоло.
— Ходімо. Вже вечоріє.

Вона кивнула.
Вони рушили до готелю.
Діоніс тримав її за руку, а Дженні ще кілька разів озирнулася на море.
Вона не знала, чому той короткий момент так сильно її зачепив.
Можливо, через дивне відчуття, яке залишилося після нього.
Наче вона побачила щось знайоме.
Щось, чого не могла пригадати.
Увечері вони повечеряли в невеликому ресторані неподалік від готелю.
Дженні замовила рис із морепродуктами, а Діоніс — локшину з овочами.
Вона спробувала його страву й одразу скривилася.
— Гостре.
Діоніс підняв брову.
— Ти сама замовила гостру страву.
— Я не знала, що вона настільки гостра.
Він посунув до неї склянку води.
— Тримай.
Дженні зробила ковток.
— Я більше ніколи не буду їсти гостре.
— До завтра?
— Можливо.
Він усміхнувся.
— Я замовлю тобі щось інше.
— Ні, я впораюся.
Вона знову взяла виделку.
Діоніс спостерігав за нею з легкою усмішкою.
— Ти вперта.
— А ти надто багато говориш.
— Ти мене кохаєш.
Дженні підняла на нього очі.
— На жаль.
Діоніс засміявся.
— Починаю думати, що це твоя улюблена фраза.
— Тільки коли ти поводишся нестерпно.
Він простягнув руку через стіл і торкнувся її пальців.
— Тоді доведеться поводитися краще.
Дженні усміхнулася й переплела їхні пальці.
На кілька хвилин вони просто замовкли.
За вікном шумів вечірній Пхукет.
Люди проходили повз ресторан, десь грала музика, а тепле повітря приносило із собою запах моря.
Дженні дивилася на Діоніса й думала, що давно не почувалася так спокійно.
Не тому, що минуле зникло.
Не тому, що небезпека більше не існувала.
А тому, що поруч із ним їй не потрібно було постійно озиратися назад.
Принаймні сьогодні.
Коли вони повернулися до номера, Дженні одразу підійшла до балкона.
Море вже майже злилося з нічним небом.
На горизонті залишилася лише тонка смуга світла.
Вона сперлася на поруччя.
Діоніс підійшов ззаду й обійняв її за талію.
— Знову море?
— Воно красиве.
— Я починаю ревнувати.
Дженні засміялася.
— До моря?
— Ти дивишся на нього частіше, ніж на мене.
Вона повернула голову.
— Це неправда.
— Доведеш?
Дженні усміхнулася й повернулася в його обіймах.
— Із задоволенням.
Вона сама поцілувала його.
Діоніс тихо засміявся їй у губи, а потім обійняв міцніше.
Його долоня ковзнула по її спині.
Він поцілував її ще раз — повільно, ніжно, затримавшись біля її губ.
Дженні обійняла його за шию.
На мить їй здалося, що всі тривоги залишилися десь далеко.
Що попереду — лише море, теплі ночі й час, який належить їм двом.
Коли вони нарешті відсторонилися, Діоніс торкнувся губами її чола.
— Ходімо спати.
— Уже?
— Завтра ти захочеш зустріти світанок.
Дженні здивовано подивилася на нього.
— Звідки ти знаєш?
— Я знаю тебе.
Вона усміхнулася.
— Самовпевнено.
— Зате правда.
Дженні тихо засміялася й дозволила йому повести себе всередину.
Він зачинив балконні двері.
За склом залишилося нічне море.
Темне.
Тихе.
Безмежне.
І цього разу Дженні не стала дивитися на нього вдруге.
Вона не знала, що саме побачила на воді.
Не знала, чи було це лише грою світла й тіні.
Але десь глибоко всередині залишилося дивне відчуття.
Наче море на мить показало їй щось із минулого.
Щось, що ще не було готове відкрити своє обличчя.
А ніч над Пхукетом повільно огортала узбережжя темрявою.
І поки Дженні засинала в обіймах Діоніса, море продовжувало пам’ятати те, чого вона сама ще не могла згадати.