ТАМ, ДЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ ДОРОГА — Таїланд. ГЛАВА 1 Дві дороги

Ранок у Сеулі починався раніше, ніж хотілося.
Дженні стояла посеред спальні, тримаючи в руках светр, який уже втретє перекладала з одного боку валізи на інший.
— Ти його все одно не вдягнеш, — почувся голос позаду.
Вона обернулася.
Діоніс стояв у дверях, спершись плечем об одвірок. Темне волосся трохи розтріпалося після сну, а на обличчі грала та сама усмішка, яку Дженні вже давно навчилася розпізнавати.
— А ти звідки знаєш?
— Я знаю тебе.
— Самовпевнено.
— Зате правда.
Він підійшов до неї й забрав светр із рук.
— Ось цей залишаємо.
— А якщо я захочу його вдягнути?
— Тоді повернемося.
Дженні засміялася.
— Ми летимо в Таїланд, а ти вже плануєш повертатися?
— Якщо тобі щось знадобиться — так.
Вона похитала головою.
— Ти неможливий.
— Але ти мене любиш.
— На жаль.
Діоніс усміхнувся й обійняв її за талію.
— На жаль?
— Саме так.
— Треба це виправити.
Він нахилився й поцілував її.
Спочатку легко, майже жартома.
Але Дженні не відсторонилася.
Навпаки — поклала руки йому на плечі й сама притягнула ближче.
Поцілунок став довшим.
Діоніс провів долонею по її спині й на мить завмер, дивлячись їй в очі.
— Тепер краще?
— Трохи.
— Тільки трохи?
— Не зловживай.
Він тихо засміявся й поцілував її ще раз — цього разу в кутик губ.
— Ходімо, поки Ран не вирішив, що ми втекли.
— Він би не здивувався.
— Знаючи його — він би ще виставив нам рахунок за запізнення.

Унизу Ран і Вівіан уже чекали.
— Нарешті, — сказала Вівіан. — Я почала думати, що ви взагалі не збираєтеся їхати.
Ран подивився на годинник.
— Я казав, що треба було виїхати на двадцять хвилин раніше.
— А я казав, що встигнемо, — спокійно відповів Діоніс.
— Ти завжди так кажеш.
— І майже завжди встигаю.
Вівіан усміхнулася.
— Ви двоє сперечаєтеся так, ніби вам по сімнадцять.
— Це він почав, — одночасно сказали Ран і Діоніс.
Дженні засміялася.
Дорога до аеропорту пройшла легко. Вони говорили про майбутню подорож, сперечалися, хто краще орієнтується за картою, і жартували про те, що Діоніс, напевно, знову запланує все до хвилини.
Але біля самого аеропорту все змінилося.
Діоніс раптом замовк.
Його погляд ковзнув у бік темної смуги дерев за дорогою.
Ран теж подивився туди.
На кілька секунд вони зустрілися поглядами.
Обидва відчули одне й те саме.
Щось було поруч.
Не людина.
Не звичайна присутність.
Щось старе.
Дуже старе.
— Щось не так? — тихо запитала Дженні.
Діоніс перевів погляд на неї.
— Ні.
Він усміхнувся, ніби нічого не сталося, і взяв її за руку.
Але Ран ще кілька секунд дивився в той бік.
Потім відчуття зникло.
— Побачимося через кілька днів, — сказав він.
— Бережіть себе, — додала Вівіан.
Дженні обійняла її.
— Ти теж.
Вівіан нахилилася до Діоніса.
— І не дай їй загубитися.
— Вона сама мене загубить, — відповів він.
— Я все чую, — обурилася Дженні.
— Знаю.
Він поцілував її в скроню.
Ран простягнув Діонісу руку.
— Без пригод.
Діоніс потиснув її.
— Постараюся.
— Це не те, що я хотів почути.
— Іншого не обіцяю.
Вівіан засміялася.
— Ну все. Ідіть уже, поки вони не почали знову сперечатися.

У літаку Дженні сиділа біля вікна.
Внизу поступово зникав Сеул.
Вона дивилася на місто, поки вогні не перетворилися на маленькі золоті крапки.
Діоніс сидів поруч.
Він узяв її за руку.
— Що?
— Нічого.
— Тоді чому дивишся?
— Мені не можна дивитися на свою дівчину?
Дженні повернулася до нього.
— Можна.
— Тоді я користуюся правом.
Вона усміхнулася.
Діоніс переплів їхні пальці.
— Цього разу ми справді просто відпочиваємо.
— Ти обіцяв.
— Обіцяв.
— Без древніх печаток?
— Без древніх печаток.
— Без демонів?
— Постараюся.
— Без спроб убити нас?
Діоніс задумався.
— Цього разу ніхто не намагається нас убити.
Дженні одразу повернулася до нього.
— Не кажи такого.
— Чому?
— Тому що після наших пригод це звучить як запрошення.
Діоніс розсміявся.
— Добре. Забираю свої слова назад.
Він підніс її руку до губ і поцілував пальці.

Та усмішка поступово зникла з його обличчя.
Десь далеко, за межами людського слуху, щось ворухнулося.
Знайоме.
Старе.
Небезпечне.
Діоніс відчув це лише на мить.
Дженні помітила зміну.
— Діонісе?
Він подивився на неї.
— Все добре.
— Точно?
— Точно.
Він нахилився до неї й тихо поцілував.
Цього разу без жартів.
Просто щоб вона відчула: він поруч.
Дженні притулилася головою до його плеча.
Літак летів на південь.
Попереду були Таїланд, тепле море, острови й кілька днів, які вони хотіли залишити тільки для себе.
Але далеко позаду, у тіні минулого, вже прокидалося те, що чекало три тисячі років.
Їхня подорож тільки починалася.
І цього разу дві дороги мали привести їх не просто до нового місця.
А до минулого, яке більше не хотіло залишатися минулим.