Сонцеслава

Гелетану хотілося чхати, пити, чухатися й щосекунди поправляти одяг – той нестерпно муляв з першої ж секунди, як опинився на тілі. Очі різало від світла й в них постійно намагалося щось потрапити. Живіт буркотів так, що люди на вулиці озиралися. Він пройшов у людській подобі тіки три вулиці, а вже встиг забити палець на нозі й подряпати щоку. Бабця, яка насварила його за неохайний вигляд, за шкалою випробувань безсумнівно дорівнювала трьом драконам.

Найгірше, що він втратив нормальний зір, тобто перестав бачити магічних істот. Це неабияк турбувало. Мабуть, всі ж навколишні чорти дулі крутять, а він і не знає. Або ті хами з кав’ярні причепилися й йдуть за ним. Або ще хтось.

Але все колись закінчується, і нарешті за Гелетаном зачинилися двері потрібного офісу: на щастя, невеликого, тихого й світлого, загрози вбитися майже немає. В приймальні нікого не було, тож вдалося притулитися до стінки та перевести подих. Нє, все ж таки фізичне тіло — то якась халепа. Тепер ще й печінка зачухалася: ну як так можна було налажати при створенні?

Втім, через деякий час Гелетану все ж полегшало настільки, що він став розрізняти звуки навколо — й одразу почув неподалік голос Зоряни (хоча, мабуть, тепер Сонцеслави). Видихнувши, він попрямував в той бік, обережно постукався і після дзвінкого «Увійдіть!» зазирнув у кімнату.

Та була заставлена хитромудрими приладами та штативами, але спершу увагу Гелетана привернули весільні фотографії, які вкривали всі стіни. Вони мимоволі змусили його посміхнутися — хоча, мабуть, на обгортку якогось модного журналу аж ніяк не потрапили б. Молодята були всілякі: товстенькі, кривенькі, немолоді, лисі, явно бідні, з оспинами чи плямами на обличчях, брекетами або чи не все одразу — але всі сяяли щастям. 

Разом зі Сонцеславою в кабінеті була руда дівчинка років п’яти. У дівчинки був червоний розпухлий ніс, хворобливі сльози в очах і впертий вираз обличчя. Гелетану одразу стало її страшенно шкода: він вже знав, які страшні муки може принести дурне фізичне тіло, і це ще в нього застуди не було! У носі й у горлі одразу засвербіло — мабуть, із солідарності.

— Я не хочу міряти температуру, — просипіла дівчинка. — Я хочу морозива.

Сонцеслава трохи кивнула Гелетану і звернулася до неї:

— Тю, ну дивись, он градусник висить біля вікна. Природа ж не ниє, коли їй температуру міряють. Ти ж фея, ти ж з природою пов’язана. Так що он тобі чарівний градусник, вперед і з піснею.

— Він не чарівний, — насупилася дівчинка.

— Чарівний, — несподівано для себе втрутився Гелетан, — он бач, як сяє?

У останню мить промайнула жалива думка, що через дурне тіло навіть простенькі чаре не подіють, але все вдалося: на термометр впав луч сонця і відбився шикорою та яскравою веселкою.

Обидві глядачки завмерли — а потім дівчинка аж підстрибнула і, схопивши термометр, миттю запхала його під пахву.

Сонцеслава схилила голову і секунду так пильно дивилася на Гелетана, що навіть зіниці збільшилися. Її губи кілька разів сипнулся — так, наче вона хотіла засміятися, але щосили стримувала себе. Нарешті вона кахикнула й з вдаваною суворістю сказала:

— Ну то розказуйте, про що ви проконсультуватися хотіли.

І тут Гелетан допетрав, що й сказати нічого не може. Тіло він підготував, а слова — ні. Як перекласти свою проблему в людські реалії, щоб усе зрозуміло було і на дрібниці себе не видати? 

— Е. Ну, — Гелетан стиснув в кармані м’ячик-маячок, ніби той міг допомогти.

Сонцеслава підняла брові. Шмарката фея пирхнула.

— Ну. Е-е, — дещо розвинув думку Гелетан. У очах знову засвербило й печінка зачухалася.

Тут знущання на деякий час припинилося: після короткого недбалого стуку в кімнату зайшла жінка у елегантному чорному костюмі – дещо вже літня, але висока й струнка, ну точно трохи линяла й побита життям Багіра. 

— Привіт, — звернулася вона до Сонцеслави, — вибач, я затрималася. Оксана сильно дошкуляла? 

— Ні, — коротко відгукнулася Сонцеслава, — он, температуру міряємо.

— Дякую, люба. Ну то зараз хай вже доміряє і підемо, — зітхнувши, Багіра звернулася до Гелетана: — така вже неслухняна, за морозиво такеє взятття Бастілії влаштує тобі, що господибережи. 

Фея шморгнула носом і пирхнула. Повисла пауза.

— То яка у вас проблема? — повернулася Сонцеслава до знущань.

Гелетан почухав потилицю, чхнув і потер очі.

— Е. Ну. Так сталося, що я не можу прямо назвати, на кого працюю.

Сонцеслава нарешті щіро посміхнулася:

– В таких випадках зазвичай кажуть, що у друга проблема. 

– Та нє, ви ж знаєте, що моя, — у Гелетана нарешті промайнула ідея. — Але я просто умовно розповім, добре? Так… Без конкретики? Метафорично-умовно? В переносних значеннях? Алегорично?

— Також періфразово та метонімічно, – підказала Багіра.

Сонцеслава тільки кивнула з посмішкою і він продовжив:

— Уявімо, що я купідон. В переносному значенні. 

— А-а, — сказала Багіра, — то ви мабуть з фірми «Тенета кохання»? У вас ще офіс на Незалежності? Все-все, мовчу, все лише алегорії, — вона підморгнула.

— Припустимо, купідон, — резюмувала Сонцеслава.

Гелетан ще мить подумав, як би все обережненько-завуальовано подати — а потім несподівано для себе розказав всю історію: прямо й до подробиць, набагато більш відверто, ніж очікував, і скоро навіть перестав повторювати через кожні два речення, що то все метафори.

Сонцеслава слухала уважно — хоча на моменті, де все пішло шкереберть, її очі звузилася, ніби вона розсердилася за зіпсоване кохання. Багіра і фея лише перезирнулися.

— Хм, — нарешті винесла Сонцеслава вердикт. — Дуже важко порадити щось конкретне, коли розподвідь настільки…. метафорична. Я можу вам і підказати щось так само — ніби як для цієї ситуації, а ви вже там розберетеся, як це на реальність перекласти. Може, для мозкового штурму підійде? 

Гелетан активно закивав. 

— Але з вас плата. Покажіть… сонячного павича, — спіймавши здивований погляд Багіри, вона недбало пояснила, — він фокуси вміє показувати. Тобто магію, — і багатозначно кивнула в бік шмаркатої феї.