0

– Та ж повірте мені, ні слова неправди не кажу вам! – Кричали половинки голови тим самим дивним двоголоссям. – Як лупнув мене Громобій сокирою, Чорний Бургомістр зник з мене, зовсім зник. Лишився тільки я, Любомил. Я добрий! Я можу врятувати всіх нас, чесно-чесно!

Йому не вірили. Але яке це тепер мало значення? Так чи інак, зараз усі помруть.

– Та шо ти не кажеш, - знайшла в собі сили іронізувати Марта. – І як це зробити? Стопудово, треба твої половинки головешки з’єднати, пра?

– Чи ви забули, що в моїй пам’яті зберігаються усі Першозакляття? Чи ви думали, тільки Чорний Бургомістр їх вивчив? Я знаю вихід! Знаю закляття, яке всіх нас врятує! З’єднайте голову, ну будьласссочка… І я все-все розповім! Чесно-чесно-пречесно!

П’ятеро членів загону самогубців мовчки перезирались між собою. І кожен погляд ніби казав: «А що втрачати»? Тож Громобій стулив докупи дві половинки балакучої голови.

Зрослась миттєво. Але тіло, як боялись люди, і, вочевидь, всупереч сподіванням самого Любомила, рости не стало. Просто, тепер це була Голова. Жива, так само балакуча, але цілком безпечна.

– Шкода… – Зітхнула Голова Любомила. – Все ж слухайте. Як обіцяв. Я скажу закляття. Але я не чарівник, і воно не подіє. Чарівник має повторити мої слова, дуже точно, буква в букву, і тон в тон. Зможеш? – Це вже голова питала у Еллана.

 – Звісно, зможу! – Обурився чарівник. – Але який в цьому сенс? Закляття однак не подіє! Перед тим чарівник повинен… – І Еллан усвідомив, що не хоче цього навіть вимовляти.

Але усі присутні добре пам’ятали історію Любомила-Бургомістра.

Чарівник повинен «відмовитись від усього людського і з’їсти серце, що не знало кохання, із тіла, котре ще ні разу не любилось». Ніби нехотячи і ненароком, погляди Марти, Еллана, Громобоя і Голови звернулись у бік близнюків, котрі і далі поступово потопали у Болоті, тримаючись за руки.

Близнюки ж дивились тільки один на одного. Вони так само все розуміли.

– Що це за закляття? Що воно зробить? Як врятує вас? – З наголосом на останньому слові промовив Білок, що вважав себе старшим братом.

– Бургомістр кілька разів використовував його на собі. І після цього довгий час на нього… Тобто, на мене, на моє тіло не діяло ніщо. Не хотілось їсти, пити, дихати, перепрошую, в туалет ходити. Тіла не могло ніщо торкнутись, ні земля, ні вода, ні повітря, і ніякі чари. Все, наче, проходило повз, зісковзувало, оминало. Якщо застосувати його на нас… Якщо ми встигнемо… Болото не зможе нас засмоктати. Але не тільки! Тобто, це ще не все! Я проведу вас у Джерело Незмиренних!!! Воно дійсно тут, мапа не бреше… Та якщо не накласти на себе це закляття, Джерело побачити неможливо…

– Зачекай, - засумнівався Еллан. – А як ти побачив Джерело, коли проникав у нього? В тебе ж ще тоді не було Книги Першозаклять!

– Смішний ти! Я був у тілі кротововка, дитини Проклятих Боліт. Я і без всяких чар прекрасно бачив Джерело. А ви, якби могли перетворитись в коротововків, то я б і цей… Я б і не пропонував нічого… Не так і погано мені було в двох половинках голови… У два рази більше шансів вижити.

– Нема що обговорювати. – Різко обірвав розмову Білок. – Болото скоро проковтне нас. Еллане, зроби це. Прошу, тільки швидко. Я готовий!

– Стапе, народ! – Увірвалась в розмову Марта. – Про що ми вопше говоримо? Виривати серце і їсти його? Не хочу бути до цього причетна, краще здох…

Але тут Марта згадала, для чого сюди прийшла. Згадала, що навіть коли сама вона здохне, її подруги в Місті – ні. За провал її місії ні в чому не повинних дівчат чекали жахливі катування. А для успіху її місії, для хоча б шансу на успіх, треба було пожертвувати ні в чому не повинним юнаком. Та і чарівник після цього… Як житиме?

У низці войовничих міркувань перемогла математика.

Там – два життя. Тут – одне.

І Марта змирилась.

Змирились і решта смертників. Рішення прийняли мовчазною згодою.

Тремтячими руками Еллан витягнув ножа, і притиснув його до грудей юнака. Білок закрив очі. І думав про те, що смерть на полі бою нічим не краща. Що там, що тут – він рятує життя побратимів.

Поки точили ляси – Болото всотало своїх жертв вище пояса, і чим далі, тим швидше поглинало їх. Якщо робити щось – то зараз. Вже.

Після цього ніхто з людей уже не буде тим, ким був раніше. Так думав кожен з них. Але інакше – смерть. І провал місії, за якою слідом ступатиме смерть для тисяч людей. Вибір був. Але вчинити інакше – ніяк.

Марта закрила обличчя руками. Громобій відвернувся. Жовток міцно стискав руку брата. Ніж увійшов в тіло юнака…

Першозакляття пролунало.

Тіло сповнилось дивною важкістю. Болото відступило. Але піднятись не було ніяких сил. З жахом Марта подумала: «Що ж це? Невже все намарно?» Болото змикалось над головою, не торкаючись тіла. Але тіло продовжувало опускатись вниз. Зовсім поруч опускалась голова Любомила. Саркастична посмішка блукала її обличчям. Вона єдина знала, що відбувається.

Закляття подіяло. Жертва юнака не виявилась марною. Прокляте Болото не торкалось жодного з членів загону, але і не думало відпускати своїх жертв. І опускало їх все глибше і глибше.

Раптом Марта відчула, що до неї поступово повертається можливість рухатись. Зусиллям волі відірвала руки від обличчя. А потім почала борсатись, ніби пливти, намагаючись припинити рух вниз і спробувати вирватись з полону Болота.

Забула вона, що ще в школі вчили – якщо потрапите у трясовину, то не рухайтесь, бо вона буде засмоктувати вас ще швидше.