2

Сіроока Марта, сивочолий Громобій, близнюки Білок з Жовтком, і чарівник Еллан стояли на кордоні Проклятого Болота. Збирались з думками і силами, щоб наважитись рушити вглиб. Світило майже повністю сховався. І болотиста земля вже почала підмерзати. Сморід, до якого місцеві давно звикли, спирав Мартині легені і не давав зосередитись.

У похід компанія вирушила тільки через добрих десять днів. Громобій, якого усі без сумнівів визнали керівником Застави після загибелі Вітровія, поки Ключник не дасть іншого розпорядження, не міг собі дозволити знехтувати новими обов’язками. Спочатку треба було прибрати наслідки руйнувань. Відчистити все, залатати діри, поновити дитинець. Заставники працювали злагоджено і швидко, як тільки могли.

Юні Білок з Жовтком тепер пішли б за Мартою хоч на край світу, хоч на вірну смерть. Але от щоб переконати чарівника, потрібно було докласти певних зусиль. Еллан давно не полишав Заставу. Оборонник не втратив своєї сили, а Застава – значення. Хоча і пригода з павуконогим змусила багатьох засумніватись у цьому.

Поки Громобій вибирав котрогось із розторопних воїнів собі у заступники, на час відсутності, Марта пояснювала чарівнику, ретельно добираючи слова, наскільки важлива їх місія.

– Еллане… Тут така справа, розумієш… Це не примха Ключника. Це – життєва необхідність. Там, за Проклятим Болотом, знаходиться Джерело Незмиренних. Зовсім недавно Ключник дізнався, де саме. І вказав мені дорогу туди. А я маю провести вас.

– Але чому ти… Чому ми?

– Я – не чарівниця. – Як малій дитині, пояснювала Марта. – Ключник дав мені декілька чарівних Каменів Сили, щоб полегшити шлях. Але навіть шлях до Застави виявився настільки важким, що довелось використати їх усі. Незмиренні опираються, бачиш, у різні способи… І без тебе, твоєї сили, без Оборонника, зрештою, я не зможу… Ніхто не зможе добратись до Джерела і знищити його.

– Знищити?! Та як це взагалі можливо? Ключник сказав тобі? І чому він сам не зробить цього?

– Не зробить. Я не можу тобі пояснити все, але так сталось… Що тільки я одна у цьому світі спроможна зробити це. Бо… – Марта тяжко зітхнула. – Бо це не мій світ. Я не народжена тут. Як і ти. І не питай більше нічого. Бо посивієш, як Громобій.

Розпитавши все, Еллан зрозумів і спосіб знищення Джерела, і причину, і наслідки… Зрештою, він погодився – усвідомив, що іншого виходу нема.

По-перше, наважитись порушити волю Ключника – собі дорожче. А по-друге, знищення Джерела Незмиренних припинить війни. Припинить смерті людей від нападів чудовиськ. А найголовніше – врятує Місто від вимирання. Адже разом із Джерелом зникне Прокляття, через яке тисячоліття тому щастя покинуло людей і змусило жити в постійному страху. Так обіцяла Марта. Так обіцяв Володар Ключів.

А ще Еллан потайки мріяв повернутись додому. Зізнатись у цьому – вірна смерть. Ключник сприймав таке, як особисту зраду. Та мріям не накажеш.

Віслюків було шкода, їх не взяли. Запаслись лише зброєю – і з металу, а ще тепер і з дерева. Та провіантом на кілька днів. Це не мала бути довга мандрівка. Ключник обіцяв, що все Прокляте Болото можна перейти за одну ніч.

Похід відкладали не довше, ніж це справді було необхідно.

І ось призначена ніч настала. Загін самогубців – а інакше назвати тих, хто наважився рушити добровільно у Прокляте Болото, було б неможливо – був готовий рушати. Тут, на межі Болота, люди подумки попрощались з життям – ніхто не йняв віри, що повернеться. Але таки зібрались з силами. Обов’язок сильніший за страх.

Земля замерзла. Можна було йти.

Час від часу Еллан підсвічував сяйвом Оборонника путь, і Марта звірялась з мапою. Краплина її крові, нанесена на мапу Ключником, рухалась у просторі мапи рівно так само, як рухалась у просторі Марта. Це мало б позбавити їх небезпеки заблукати. Але не позбавляло шансів на інші пригоди. Чи не більш небезпечні.

Час від часу вили кротововки. Підступали зміящури. Підповзали брудожери. Та й інша, добре знайома людям, живність Проклятого Болота. Живність багата на види та небезпеку для людей. Але прості чари Еллана закривали мандрівників від голодних почвар. А Незмиренні, котрі мали в собі хоч дещицю магії, не могли підійти до Оборонника, тепер постійно активного і сяючого. Вторгнярі ж – головний, в усіх сенсах, страх для загону – не траплялись. Щастило. Мандрівка проходила спокійно, на диво. І за якийсь час люди почали думати, що вони дарма стільки часу боялись Проклятого Болота. Втім, якби не мапа Ключника і Оборонник…

Червона крапля на мапі дійшла позначки, котра означала кінець мандрівки.

Саме тут мало бути Джерело Незмиренних.

Ніч минала, і Світило поволі підіймався вгору. Світити Оборонником більше не було потреби. Та і без Світила люди бачили, що тут нічого нема. Що навкруги – пустка. А земля почала танути. Прокляте Болото оживало. І починало потрохи їсти ноги мандрівників. Поки ще ніжно, але вже впевнено.

«Домріявся», - подумав Еллан, спостерігаючи, як ноги вже до колін опустились під землю.

«Чому ж мене обдурили?» - думала Марта, намагаючись не ворушитись, щоб Болото не засмоктувало. Але Болоту було байдуже, що робить його жертва.

«Ось тепер дійсно вже нічого не зробиш. А, знаєш, заслужив», - подумав Громобій і ліг на землю, щоб прискорити смерть і не мучитись в її очікуванні.

«Вона така красива… Шкода, що все так закінчується… А ми навіть не встигли…», - думали близнюки, тримаючись за руки, і дивились на Марту.

Тишу безнадії несподівано порушив різкий, як біль, крик.

Щось заволало і людським, і нелюдським водночас голосом:

– Випустіть! Випустіть мене! Я можу врятувати всіх!!!