3

Віслючий монстр виявився суперником не з простих.

Громобій рухався дуже швидко, уникаючи вогненного дихання ворога. Падав, ухилявся, перекочувався схилами казана, наче трав’яний м’ячик. Підстрибував то до однієї ноги чудовиська, то до іншої, завдавав могутніх ударів сокирою. Пірнав під черево, намагаючись випустити звіру кишки. Навколо зібрались й інші воїни застави. Стріляли з луків, метали списи. Але впритул, щоб атакувати, окрім Громобоя, ніхто підходити не наважувався. Віслюк, попри свої велетенські розміри, був доволі спритним бійцем.

Полум’я з пащі вилітало раз за разом, час від часу охоплювало когось із заставників і вмить спопеляло. Пащека клацала вліво і вправо, легко перекушуючи тих, хто не встигав ухилитись чи відбігти. Могутні копита вибивали цілі ями у кам’яному дні казана. Дерев’яний дитинець палав, і частина захисників змушена була кинутись на гасіння вогню. Посланець витягував з сумки Камінь за Каменем, іноді використовуючи чари. Та чомусь жодні не діяли. Почав втомлюватись і Громобій.

Віслюче чудовисько радісно ревіло, передчуваючи перемогу.

У посланця, зрештою, залишилось тільки два Камені. Один з них, непримітний, сірий, ідеально круглий – використовувати не можна було. Інакше весь сенс місії втрачався. Інший, плаский, зеленуватий – такими діти полюбляють запускати «жабки» по воді – не містив в собі бойового, та, бодай хоч особливого закляття. Посланець на нього зовсім не розраховував і відкладав до останнього.

Але куди діватись. Посланець затиснув Камінь між долонями, як учили, і промовив Слово, що вмикало чари. Дочекавшись слушної миті, щойно віслюкомонстр виригнув чергову порцію вогню і вдихав повітря роззявленою пащекою, посланець запустив Камінцем прямісінько між зубів тварюки.

Камінець перетворився на Каменюку. Насправді, це був невеличкий будиночок, де могло сховатись двоє людей. Наприклад, якщо раптово застане ніч десь у степу, або негода, і мандрувати буде неможливо. Такий собі кишеньковий прихисток, лише про всяк випадок. Випадок видався зовсім не такий, який передбачався.

У цей момент звіровіслюк якраз збирався знову дихнути вогнем. І коли щось раптово забило йому пащеку… Вогонь не отримав виходу, забився в тісній пащі, і, з безвиході, повернув назад. У нутрощі звіра. Налиті кров’ю очі полізли на лоба. Віслюк завмер. Черево його почало роздуватись і червоніти. Щелепи марно намагались розжувати камінний будиночок.

Зметикував Громобій. З останніх сил кинувся вниз, перекотився під ноги віслюку і завдав удару сокиркою по розбухлому череву. Віслюк луснув. Шмаття спалених нутрощів розлетілось по усьому казану, потоки крові залили усіх навколо, а разом з ними – залишки палаючого дитинця. Вогонь згас. Бій закінчився.

Але не війна. Громобій згадав про «посланця», який насправді посланцем не був. А ще одним виродком Проклятого Болота. А як же інакше?

Не гаючи часу, Громобій побіг у дитинець. На щастя, вхід не завалило, і можна було спуститись вниз. Справжній посланець біг за Громобоєм і не відставав. Тепер, коли Камені закінчились, він був зовсім беззахисний. А в цьому могутньому сивочолому воїні посланець тепер був повністю впевнений.

«Крутий. Надьожний. Можна не сумніватись, - думав посланець, поки біг. – Ех, ще б хоч пару таких… Але головне – знайти б чарівника».

І тоді місію можна продовжити, ба навіть сподіватись на її успіх.

Міркування міркуваннями, але попереду був ще один ворог.

Стіни підземелля дитинця тремтіли. Здригалась і підлога. Спускатись углиб було непросто прямим шляхом, а коли довелось ступити на вузьку закручену драбину, стало зовсім непереливки. Сходинки ніби самі рухались, додавали подряпин на і без того побиті тіла.

Громобій обернувся і жестом показав: «Тсс».

У кінці спуску виднівся силует нового чудовиська. Чотири павучі лапи. Розведені у сторони м’язисті руки. Голова тісно прилягала до плечей, оминувши увагою те, що у природі ще буває шия. Та і без шиї вона навіть потилицею випромінювала злість і силу.

Громобій не думав. Після віслюкомонстра і Вторгнярів у лісі, що могло його би здивувати? Чи спинити? Сивочолий воїн беззвучно розмахнувся сокирою і одним могутнім ударом розтяв чудовисько навпіл.

Такого вояка ніколи раніше не бачив. Але бачив різне. Тому дивуватись різноманіттю форм, які надавало Прокляте Болото своїм почварам, давно перестав. Інша справа, що вся ця історія дивна – від початку і до кінця. Якщо це, звісно, кінець історії – у чому Громобій дуже сильно сумнівався. Зате детально пригадав початок.

Вороняча пошта принесла листа. Коротке розпорядження від Ключника, обов’язкове до виконання. «Шостого дня від сьогодні прибуде посланець. Людина на віслюку. Прийняти і сприяти, щоб не попросив». Потім розбійники в лісі. На кого вони там можуть полювати? Грабувати мандрівників на шляху між Містом і Заставою – відверта дурість. Чому вони напали на Громобоя? Чи не тому, що він теж був «людиною на віслюку»? А якщо так, то звідки вони знали зміст листа? Хто послав їх? Хтось із Міста, чи зрадник на Заставі?

А потім – неймовірне зовсім. Вторгнярі у лісі, несправжній посланець на Заставі, віслюче чудовисько і безсилість проти нього Каменів Сили. Павуконогий монстр, і  безсилість чарівника з Оборонником проти того. І все це – в один єдиний день. І з усім цим треба було ретельно розібратись. Обов’язково і швидко.

Так міркуючи, Громобій стояв біля входу. Потрохи приходило усвідомлення, що – а таки, нарешті, все закінчилось. Хоча б, на сьогодні. Закривавлений, вкритий сажею з ніг до голови – тепер на ньому зовсім не була помітна сивина. Розгніваний і розчулений водночас. Руки все ще міцно стискали велетенську чорну сокиру.