4

Сивочолий воїн закляк на місці. От кого-кого, а Вторгнярів, своїх старих знайомців, він не сподівався побачити в лісі. Але ж ось вони. І хоча з ним всі його вміння, навички, досвід… Улюблена бойова палиця, яка не підводить ніколи, зрештою, але ж… Жоднісінького чарівника поруч. Бодай випадкового. Бодай найслабшого в світі.

Старий вояка мав справу з цією нечистю. Він брав активну участь ще у давніх вилазках із Застави, коли люди не знали, що Вторгнярі вміють проникати в тіла живих істот і з їх допомогою битися не на життя, а на смерть. І свою, і тих, чиї тіла підкоряли. Брав він участь і в тій вилазці, де від рук Вторгнярів вперше загинули люди – його побратими, його друзі.

Йому тоді пощастило. Вторгняр минув чоловіка зовсім поруч, проникнув у побратима, котрий стояв по ліву руку. Серце відчуло страх. І відчай побратима. Його біль. Його смерть. У це слід було вірити, адже друга свого власноруч тоді ще не сивий воїн був змушений убити. Щоб не постраждали інші. Щоб вижити самому. Не від страху і болю посивів боєць. А від того, що мусив зробити.

Вторгнярів знищили. Але тоді з ними був чарівник. А зараз вояка сам.

Ба ні, не сам – ще віслюк. Зовсім не чарівна істота.

Та що змінилось? Воїн так само мусив. Виконати свій обов’язок.

Сивочолий став на стежину, вийшов уперед, і якомога міцніше вперся ногами, готуючись до останнього у житті бою. Нехай і марного.

Вторгняр, один з Четвірки, наблизився. Сивочолий намагався роздивитись обличчя свого ворога. Безобрисна пляма Вторгняра за якусь мить набрала доволі чітких форм. І це був удар нижче пояса. Бо сивочолий побачив обличчя Семиструна. Того самого. Вбитого власноруч друга.

Не тільки страх, а й біль образи, сором за власний вчинок, хоч і вимушений, охопили серце з новою силою – ще дужче, аніж у той самий клятий день. На очах з’явились сльози. Але сивочолий знайшов в собі снагу замахнутись палицею. І тут, вперше за всю історію боротьби людей із Вторгнярами, ворог заговорив. Знайомим до болю голосом друга, з яким пліч-о-пліч пройшли добру сотню боїв.

– Привіт, друже. Бачу, ти впізнав мене. Не забув. Це приємно. Не бійся. Твій час ще не прийшов. І ми сюди не по тебе прийшли. Не плач. Я давно пробачив тебе. Повір, зараз я набагато щасливіший, ніж тоді, коли був людиною. Моя душа отримала спокій і блаженство. Дуже скоро і ти приєднаєшся до мене, і тоді ми згадаємо все… Всі наші пригоди і веселощі. А поки що ти постій тут. Не заважай. І вважай, що це мій тобі подарунок, на знак подяки за те, що ти зробив для мене.

Поки Вторгняр-Семиструн говорив, інші троє кудись завернули. Якраз туди, звідки визирала морда чужого віслюка. Та чомусь не атакували. Віслюк стояв за деревами, Вторгнярі – на стежці. Дерева, наче якийсь оборонний мур, пиняли шлях Вторгнярів. І, що дивно, віслюк зовсім не виглядав наляканим. Сонним, здивованим, голодним – так. Але страху – хоч би жменька.

З-за спини віслюка сміливо вийшов невідомий чоловік у запилюженій сірій рясі, підперезаній простою мотузкою. Прямо на стежку, перед Вторгнярами. Вийшов без поспіху, тримаючи руки за спиною, немов би на прогулянці парком.

– Стій, дурню! Назад! – Закричав сивочолий.

Хоч майже вся увага воїна була прикута до Вторгняра-Семиструна, окраєць її уважно спостерігав за усім, що діялось навколо. Бойовий досвід не дозволяв чинити інакше. Сивочолий помітив посланця. А що це був посланець – уже не було сумнівів. Помітив він і те, що дерева якимсь чином стримують Вторгнярів. Але з якої дурості цей сіромаха виліз на стежку?!

Далі все відбувалось дуже швидко.

Посланець простяг руки вперед. У кожній жмені був затиснутий камінь. У лівій руці – чорний, у правій – білий. Посланець швидко звів руки і ляснув каменями один об одного. Один, два, три рази. Висіклись іскри. Три яскраві блискавки. І кожна полетіла у Вторгняра. А ті, забачивши жертву на стежці, атакували. Не так швидко, як завжди. Далеко не так швидко. Наче дерева навкруги пригнічували їх силу.

Сивочолий вловив якийсь здогад краєчком свідомості.

– Вибач, друже… Я… Не можу інакше.

З притаманною йому швидкість, сивочолий завдав удару палицею.

Рівно у те місце, де мерехтіло знайоме до болю обличчя.

Здогад сивочолого був цілковито вірним. Дерев’яна палиця розбила Вторгняра на друзки, ніби той був скляним. Металеві наконечники стріл, мечі, сокири, ножі… Все це було безсилим проти тих, хто не мав плоті. І ніхто не пробував до цього боротись з магічними створіннями простим деревом. Тепер стало зрозумілим, і чому Вторгнярі не могли напасти на Заставу. Зовсім не рів та кам’яні стіни стримували їх. А простий дерев’яний настил, що оповивав стіну по усьому периметру.

Мить подиву в очах Вторгняра-Семиструна, і маленькі друзки колишнього друга-ворога змішались із пилом стежини. А сивочолий відчув полегшення – страх покинув його серце. Залишилась тільки скорбота. Відроджений давно забутий жаль за побратимом, котрого довелось убити двічі. І обидва рази – через цю трикляту Вторгнярську нечисть.

Один Вторгняр загинув. Четвірка розпалась, і вже не мала такої влади над людьми. Страх не повертався. Зате сивочолий повернувся до трійки ворогів, що залишились. З твердим наміром довести почату справу до кінця. Та, як виявилось, посланцю допомога не була потрібна. Чарівні блискавки, породжені невідомими сивочолому Каменями Сили, спалили ворога вщент, не залишивши й сліду.

Двоє людей дивились один на одного. Уважно вивчали.

Двоє ослів дивились один на одного. Ретельно жували.

Дві сіропері пташки зацвірінькали десь у хащі. Здається, сварились.

А от люди нарешті розслабились. Як і осли.

– Вітаю вельмишановного посланця Міста. Мене звати Громобій. Застава послала мене на ваші пошуки, щойно виявилось, що ви не дійшли до нас вчасно. Я щасливий, що вдалося вас знайти. І прошу пробачення, що це не сталось раніше.