5

Що знаходиться за Проклятим Болотом – не знав ніхто. Люди аж туди не ходили. Хіба вкрай рідко хтось, молодий-дурний, у пошуках пригод та задля пізнання незвіданого. Та навряд чи повернувся хоч один. Дива дальніх земель були б давно відомі спраглим до новин жителям Міста. З чого б то хтось повернувся і мовчав про свої звитяги?

З Проклятого Болота вилазило багато всілякої Незмиренної нечисті, вилазило споконвіку. Тому вже ніхто і не пам’ятав, коли і хто збудував Заставу і поставив у ній Оборонний Камінь. Втім, це був дуже правильний крок – до Міста вороги не добирались. Часто. Війни з нечистю велись постійно, але були короткими, і закінчувались майже завжди не далі, ніж на підступах до лісу.

Застава вірно й надійно служила людям.

З обох боків лісу панував степ. Від Міста і до лісу. Від лісу і до Застави. І ще шматочок – до Проклятого Болота. Вдень степ спекотний і сухий. Вночі морозний і темний. Але головне – рівний-рівнісінький. Ніде не міг сховатись ворог, тож воїни Застави легко долали спроби Незмиренних пробратись до людського житла.

Недобитки часто ховались у лісі. Він був настільки густим, що люди неохоче пробирались у хащі. Та і не повоюєш там. Сам по собі ж ліс не був злим, тому нечисть не відчувала себе там вільною і сильною, як удома, в Проклятому Болоті. І надовго не затримувалась серед дерев. Рано чи пізно втікали вони з лісу, і тоді заставники виловлювали їх у голому степу.

Ось так і жили. З року в рік, з покоління в покоління.

Іноді розмірене життя руйнували несподіванки. Звісно, неприємні.

Незмиренні, якими б не були різними, дивними для людей, страхітливими і потворними, все ж мали плоть і відчували біль. З ними можна було боротись і мечем, і чарами. Аж якось з’явились істоти без плоті. Істоти, повністю зіткані з чар. З’явились не так давно – прадіди не бачили таких, а от діди вже могли оповідати онукам страшні історії про нову нечисть. Так думали вони: «Ой, просто нова нечисть. Незвична і небезпечна, але що ж… І не таке бачили».

Та дуже скоро стало ясно, що якраз такого вони ще не бачили.

Ті небачені досі постаті спершу просто підходили до стін Застави і спостерігали. Мовчки. Інші Незмиренні вили, гарчали, пищали, плакали, а іноді й говорили людськими голосами. Ці ж були тихі, як вітер. Саме як вітер вони й пересувались. Мить вони тут, мить – і десь далі, а в людини – тільки сироти по шкірі. І не дуже б звертали люди на тих істот увагу – ну стоять собі, та хай стоять. Якби не одне «але».

Страх.

Ці істоти його випромінювали. Особливо сильно, коли збирались Четвірками.

Описати їх не так вже й просто. Обриси – наче людські. Але сказати, де воно починається, де його межі – ніяк. Людське око ковзало по новому ворогу, як кіт на розлитій олії, не маючи за що зачепитись. А коли, здавалось, зачепитись таки вдалось… Кожна людина бачила щось своє. Хтось скелети з залишками смердючої плоті, хтось кротововка з роззявленою пащекою, а хтось – свою давно померлу тещу.

Спершу поодинці підходили – підпливали вони до Застави. Стояли, дивились, слухали. Вартові пускали у ворогів стріли, коли здавалось, що ті підійшли занадто близько. Але стріли не влучали. Ніколи. Просто летіли повз. Люди дивувались, але поки не робили більше нічого. А от коли вперше до Застави підійшла Четвірка…

Того ранку вартові підняли тривогу. Але і до цього вже ніхто не спав. Щойно Четвірка наблизилась, відчуття дикого жаху розбудило усіх мешканців Застави і вигнало їх з ліжок. Жах і паніка теліпали усім тілом і змушували шукати якогось прихистку, сховку, хоча реальної небезпеки ніхто не бачив і не чув. Тільки Вітровій, молодий ще тоді воїн, цілковито безстрашний і могутній, не піддався впливу ворогів. І не розумів, чому і чого всі навколо так бояться.

У нижній кімнаті для нарад знайшов він тодішнього чарівника, старого Елліра. Витягнув його з-під столу, струсонув добряче і сказав:

– Ти жартуєш, чи що? Ану бігом на стіну! Там новий ворог, а ти тут мишей ловиш! – І, не довго думаючи, сам потягнув чарівника на оборонну стіну.

Тремтячими від страху руками старий Еллір активував Оборонника і сплів таке-сяке вогняне закляття, заряджаючи камінь у катапульті. Вітровій віддав наказ, катапульта вистрелила, і камінь полетів точно в ціль.

Істоти не рушили й з місця. Але раптом, коли камінь гепнувся межи них і залив все навколо чарівним вогнем… Раптом страх зник. Замість нього люди відчули подив. Скоріше, навіть, не свій, а... Чийсь.

Не біль, не розчарування, не злість. Тільки подив. І четвірка ворогів розтанула в чарівнім вогні. Люди радісно закричали – з полегшенням величезним, адже навіть недовгий час перебування під впливом незрозумілого жаху почав зводити з розуму.

З того часу авторитет Вітровія зріс неймовірно. І не дивно, що невдовзі став він керівником Застави. Тільки одразу попрохав собі іншого чарівника. Ключник не заперечував, і замість Елліра за кілька день прибув Еллан. Як для чарівника – зовсім юний, півтораста Кіл. Але дуже спраглий до подвигів і відданий місії оборони Міста і Застави. Саме такий і був потрібен Вітровію. А не старий боягуз.

А ще з того дня Четвірки стали постійними гостями околиць Застави.

Ранок за ранком, день за днем, з різними проміжками часу, з’являлись вони. І кожного разу жахом підіймали людей з ліжок. Виганяли з їдальні. Збивали з ніг нечуваною досі для людей зброєю – страхом нізвідки. Ранок за ранком і день за днем чарівник вибігав на мур і намагався знищити Четвірку різними чарами. Іноді вдавалось. Іноді вороги уникали удару, але все одно відступали. Однак ніколи їх надалі не приходило менш ніж чотири. Або понад чотири.

Так тривало доволі довго – кільканадцять Кіл, не менше. Нову нечисть так ніяк і не назвали, хоча довго сперечались на цю тему – хто і що в ній бачить. Щоденні візити її стали звичними, і відчуття жаху почали сприймати люди, як частину буденного життя. Прокинувся, прогнав нечисть, сходив до вітру, поснідав, прогнав нечисть, повправлявся зі зброєю, пообідав, прогнав нечисть…