6

Дуель поглядів тривала недовго. Чарівник набурмосився, і вираз його обличчя набрав рис ображеної дитини. Він відхилився від стіни і вклонився, повільно, виважено, у напрямку столу. Саме столу, нікому конкретно. Потім торкнувся обруча на чолі, і в центрі його засяяв слабким блакитним світлом невеличкий камінь. «Ображена дитина» у цьому світлі набула дивної блідості. Як у мерця.

– Дозво… Кгм… Льте, –  голос ламався, як у підлітка під час статевого дозрівання. Чарівник наче засмутився, чи засоромився. І це трохи розвіяло напругу у кімнаті. Дехто навіть почав посміхатись. Посміхнувся і чаклун. Глянув на Вітровія, у пошуку підтримки. Той кивнув, підбадьорюючи, і чарівник продовжив.

– Не все так погано, як могло здаватись на перший погляд. А, так, вельмишановний посланцю, дозволю собі представитись. Моє ім’я – Еллан Синьоокий. – І у підтвердження його слів очі чарівника раптом засяяли тим самим блакитним світлом, що і камінь в обручі.

– Гадаю, шановний Еллан хотіф шкажати, шо раж пошланешь таки добрафшя до нашь, то не фше так погано. Фірно я жрожуміф?

У кімнаті, крім Вітровія, чарівника і посланця, присутні були ще троє людей. Двійко юних братів-близнюків у військовому обладунку і при зброї, та ще один старець, чи не старший на вигляд за Вітровія. Таке враження складалось, скоріш за все, тому, що у цього пана зовсім не було зубів. Зате доволі гучний і впевнений голос.

 – Фірно, тобто, перепрошую, цілком вірно, - підтвердив чарівник.

Близнюки зобразили однакову скептичну посмішку.

Вітровій підняв руку, даючи зрозуміти, що зараз буде говорити він.

– Вельмишановний посол! Ми, поза всяким сумнівом, готові вирушити з вами, куди скажете, за першим же закликом. Нам відомі ваші повноваження. Та зовсім невідома місія. Чи не могли б ви… Гм… Хоч в кількох словах окреслити завдання. А окрім того… Пробачте, але Прокляте Болото дуже близько, і останнім часом пахне… Не так, як завжди. Всі ми знаємо, що це МОЖЕ означати. І тому, передусім, дуже прошу вас довести – тут і зараз – що ви саме той, з ким ми маємо мати справу.

Те, що Еллан не подав домовленого сигналу, стурбувало Вітровія. Не подав сигналу чарівник про те, що гість – той, за кого себе видає. Але і не подав знаку, що гість небезпечний. Що може він бути потворою з Болота. Вітровій не хотів прямо питати чарівника, в чому справа, і спершу дати можливість послу висловитись.

Тим більше, що Еллан увімкнув обруч з Оборонним Каменем. Нечисть, навіть якщо вона пробралась сюди під виглядом посла, тепер була повністю безсила.

А ще з самого світання, коли Вітровій відправляв на пошуки посла свого найкращого воїна Громобоя, керівник Застави віддав й інший наказ – негайно запровадити військовий стан. І страх, і мудрість одночасно підказували йому таке рішення, і старий воїн радо з ними погодився. Краще перестрахуватись, ніж… Запізно порозумнішати.

Варто було, напевне, першою нагодою запитати посла, чи не зустрічав він Громобоя, або хоч слідів його. Але спершу нехай доведе, що він таки посол.

Та пузатий гість далі стояв мовчи. Чи уважно прислухався до чогось. Чи на щось чекав. Ситуація набувала рис вкрай дивної.

Найперше урвався терпець у близнюків. Спершу один загрозливо рушив у бік посла. А за ним і другий, обходячи пузаня попри протилежну стіну. Та той далі стояв.

У дальньому кутку чарівник почав бурмотіти якесь закляття, і камінь на чолі полум’янів все сильніше і сильніше, сповнюючи кімнату дивними грайливими тінями. Тіні, здавалось, вплітались одна в одну, шкірились і гризлись між собою, як голодні собаки, яким нарешті кинули кістку.

Навіть старий вояка відкинув убік плащ і поклав руку на велетенський меч. Раніше не було помітно, що старий озброєний, на відміну від близнюків, з усіх боків обвішаних гострими предметами.

– Я дафно геть сліпий. – Раптом сказав він. – Але нафіть я башу, шо вітбуфаєсся шось жле. Пофірте, якшо я витягну сфій меш, жло добряше…

Поки старий говорив, близнюки остаточно підготувались до атаки. Але пузатий посол нарешті дочекався бажаного. Десь високо вгорі пролунав гуркіт, пузань полегшено всміхнувся, і розвів руки в сторони. Ніби хотів разом усіх обійняти. Та вираз обличчя і подальші слова засвідчили зовсім інше.

– Теж мені «Застава»! Самі старі пердуни і юні нарванці. Що, втішені своїм Оборонним Каменем? Думаєте, господарі становища? Ха! Від цієї миті і навічно – Я ТУТ ГОСПОДАР!

Голос пузаня з кожним словом змінював тембр, і на останньому викрику перетворився на пронизливе шипіння. Смішні шкіряні штани луснули. Кожна штанка ховала пару огидних павучих лап з чіпкими кігтями на кінцях. Кігті вмить вп’ялися у кам’яну підлогу, як ніж у масло. Розведені в сторони руки тремтіли, а разом з ними почали тремтіти стіни кімнати. Людські очі зникли, натомість горіли два червоних, лютих, хижих вогні. Черево чудовиська роздулось і…

Близнюки атакували. Їм не потрібно було домовлятись, вони ніби завжди знали кожен наступний крок один одного. Два метальні ножі полетіли в очі чудовиська, інші два – в його черево. Майже в ту ж мить брати кинулись вниз у спробі підсікти ворогу ноги шаблями. Старий воїн вихопив меча, але так і не наважився втілити погрози злу у якісь дії – він дійсно нічого не бачив, і остерігався нашкодити друзям. Вітровій був беззбройним і безсило спостерігав за дійством, в надії кидаючи погляд в бік Еллана. А той далі стояв у кутку і бурмотів якісь заклинання – без жодних наслідків.

Черево чудовиська роздулось і… Луснуло. Але не від ножів, що кинули брати. Та навіть і не луснуло. Скоріше, розкрилось, як бутон спраглої до живильної вологи і світла квітки. Хижої квітки. Метальні ножі зникли у чорній пащі, яка ще так недавно була смішним животом посла. Зникли всі чотири – паща з неймовірною силою почала всмоктувати повітря в себе. Близнюки, замість атакувати, змушені були встромити шаблі в підлогу. Та так і повисли над підлогою. Безсилі щось вдіяти.