7

– Оце попав так попав… Пропав…Геть пропав… - Шепотів чи то собі, чи то віслюку маленький товстенький чоловічок в засмальцьованих шкіряних штанях.

Якби хтось бачив його – від душі посміявся б. Шкіряні штани обтягували коротенькі ніжки і підпирали масний живіт, що звисав над туго затягнутим поясом, немов нунатак на пологій стіні льодовика. Неприродно і небезпечно, щомиті загрожуючи своєму носію притягнусь до землі і позбавити чоловіка точки опори. Сорочку пузань давно скинув – Світило палило немилосердно, а до рятівної тіні лісу мандрівник з віслюком досі так і не добрались.

Скреготів і бухкотів пузань, але якось сповз з віслюка, що виглядав породистим велетенським конем поруч із своїм вершником. Віслюк не ворухнув і вухом. Власне, від нього ніхто і не чекав допомоги.

Світило шкварчав з останніх сил – зовсім скоро він сховається в ніч. Чоловіку було наче страшно. Та вибору ніякого – треба продовжувати рухатись вперед. Тільки поїсти спершу. Без «поїсти» пузань не був готовий нікуди йти. Хай хоч кінець світу.

Тому чоловік похапцем розстелив на траві скатертину і розклав такі-сякі продукти. Економно – спустошив не більш ніж половину мішка. Ну, може, трохи більшу половину. Поїв.

Тим часом Світило залишив видимим тільки свій окраєць. Пузань глянув на нього і сумно видихнув.

– Та, сиру не вистачало… Шкода, що пропав… Геть пропав… А такий смачний був… Хех…

Пузань таки згадав, попри оплакування сиру, мету свого перебування тут, і за якийсь час видряпався на віслюка. Він міг не тільки сидіти, а й лежати на широкій спині тварини. А після вечері полежати – гідна справа.

Сяк-так натяг сорочку – раптом ніч буде холодна. І приліг, заплющивши очі. Не те, щоб він дуже довіряв віслюку. Просто, зовсім про це не думав. А щойно заплющив очі, то перестав думати взагалі. Хоч би про щось. Тим часом страх, якщо він і був, похапцем перебрався із серця до п’яток: нічого не бачу – нічого не боюсь. Віслюк же не був ворогом самому собі, щоб сходити зі стежки. Так і помандрували далі. Невдовзі зовсім поруч виникли тіні дерев – ліс почався.

Чорнобородий вожак розбійників палав бажанням помсти. Хоч комусь. Коли він побачив товстуна на віслюку, то стиснув від люті кулаки – більше жодних помилок!

Якби не нечіткість опису жертви, яку їм замовили, розбійник не ризикував би своїми людьми стільки разів. Уже двічі «людина на віслюку» добряче давала під хвіст злодіям. Аж ось і третій. Де тільки беруться? І що чекати від цього?

Але замовник обіцяв винагороду таку, що ще дітям мало лишитись, навіть, якщо решту свого життя провести в одній з Міських шльондарень.

– Вперід! – Тихо віддав команду вожак.

Ніхто й не поворухнувся.

– Ну???

– Ми за тобов, аякже, відразу за тобов… –  Прошепотів хтось з-за спини.

Чорнобородий крізь зуби вилаявся найбруднішими словами, які знав.

Потім рвучко піднявся і пішов. У зворотному напрямку.

Пузань на віслюку нічого не підозрював і спокійно минув небезпечну ділянку шляху. Ніхто на нього так і не напав. І чоловік мирно собі спав.

Поки раптом не впав.

Світило стояв неподалік, вже повністю піднявшись над лісом. Хтозна, скільки часу віслюк мовчки стояв перед воротами Застави, поки вершник солодко спав. І скільки б ще стояв, якби пузань не спітнів. Мокра сорочка поступово сковзала по не менш спітнілій спині віслюка, і, зрештою, людина гепнулась донизу. Добряче гепнулась, аж чолом у хвіртку.

– Ну що за життя таке… Халепа за халепою… За що мені це все? – Нарікав пузань, потираючи гулю на чолі, що вже почала набирати ваги, ледь не конкуруючи з пузом.

Тим часом віконце у хвіртці прочинилось, і вусате обличчя когось із мешканців Застави зацікавлено спостерігало за кумедними потугами пузаня. Той якраз намагався стягнути з віслюка мішок, а потім – якось заправити сорочку у штани. Відверто кажучи, це була нереальна задача.

За кілька хвилин пузань кинув марну справу, і підняв очі горі. Вусате обличчя мовчало. Мовчав і пузань. Дуель поглядів тривала недовго. Пузань ще намагався трохи підтягнути штани, не втрачаючи гідності. Першим картини не витримав віслюк.

І відверто заржав.

Пузань почервонів. Вуса у хвіртці розпливлись в сторони у широкій посмішці.

– Ну?

– Я посол!

Вуса миттєво з’їхались в суворий трикутник, і хвіртка відчинилась.

Застава виглядала сонним царством. Межу між подвір’ям і стінами провести було б тяжко – зсередини Застава схожа була на величенький казан. Зате зовні стіни різко підіймались на чотири людських зрости, і ще на два – вглиб рову, заповненого смолянистою рідиною. Водяний рів легко перетворювався на вогняну стіну, простенькими чарами Каменя Вогню або іскрою від кременя – залежно від того, який ворог нападатиме.

Стежина від хвіртки до входу в дитинець проходила рівно по дну казана, і була єдиним рівним місцем у дворищі. Щойно опинившись за хвірткою, пузань впевнено рушив до входу в будинок, наче бував тут не раз, і все знав, як свої п’ять пальців. Звісно, він був тут уперше. Але статус посла, на його думку, зобов’язував поводитись самовпевнено, а може й зверхньо.

Посол сформував на обличчі вираз глибокої задуми, додав нотку невловимої загадковості, і дрібку печалі. Він не бачив, що точно такий самий вираз з’явився на морді віслюка, котрий зовсім не розумів, чому про нього забули і залишили зовні.

Поки вартовий заводив віслюка, пожалів тварину, пузань ввійшов у дитинець і рухався довгим коридором вниз, минаючи усі повороти. Власне, опис Застави він мав доволі чіткий. Хоч і не бував тут, та заблукати не міг. Тим більше, що мав дійти лише до головної зали. А там, праворуч від входу, за червленим щитом ховалась вузька кругова драбинка.