8

– Нарешті цей триклятий ліс! Сучий степ ніби ніколи не збирався закінчуватись!

Велетенський, під два метри у всі боки, сивочолий чолов’яга гнівно плюнув собі під ноги. І, не втрачаючи ні хвилини, поперся в хащу. Поруч з ним перся дорідний чорний віслюк. Ну, як перся – його перли. Віслюк впирався щосили, але у цьому випадку людська сила значно переважала. У тварини не було жодних шансів.

Насправді, чолов’яга не вважав ліс триклятим. А степ – сучим. Просто, він гнівався, переживав, що все може бути намарно.

– Як може один старий віслюк піднімати стільки пилюки?! – Продовжував гризтись сивочолий. – За дорогами тут хто дивиться? Кордон… Так тим більше! Я б йому… Тойво… От вперта скотина!

Не варто й казати, що віслюк був такої ж думки про чоловіка.

«І чому віслюки не вміють літати», - замріяно думала тварина, чхаючи від пилюки, що пхалась до носа з-під ніг сивочолого. Той спинився, почухав потилицю, і знову плюнув.

– Мда, шкода, що віслюки не вміють літати.

Віслюк не встиг здивуватись.

Сімка розбійників ховалась за деревами. Цього разу вони вирішили бути куди обережнішими. Раптово напасти і зразу покінчити з усім.

– Він? – Чорнобородий питав скоріше сам себе, ніж когось з товаришів.

– Гій би він. Сего разу точно, либонь… - Шепотів чийсь голос за спиною.

– Либонь, щоб тебе! Ану, хутко вперід!!! Наказую напасть!

Семеро лютих розбійників вискочило на стежку з укриття в одну мить.

«Ба, нова напасть», – подумав віслюк, і перелякано присів на задні ноги. Дещо пізніше він переконав себе, що то було лише вмощування, щоб зручно було спостерігати подальші цікаві події.

– Ну що за напасть! – Заволав роздратовано сивочолий. Та в очах його сяяло задоволення й передчуття пригоди, на яку він справді давно сподівався. Звідкись у нього в руках з’явилась палиця.

Хороший меч половинив би ту палицю, як соломинку. Та велетенський сивий чоловік рухався з такою швидкістю, що жоден з розбійників не встигав за ним не те, що поглядом, навіть думкою. Про помахи мечами не варто й казати – жодному з сімки не вдалось навіть замахнутись.

Якась хвилька, і озброєні до зубів розбійники перетворились в роззброєних і беззубих. Зброя і зуби валялись в пилюці, поруч з чоловіками, котрі тримались цілими кінцівками за перебиті і волали від болю. Чорнобородий вожак сидів посеред стежки з викривленим від болю обличчям, і тихо плакав. Як мала дитина, витираючи цілою рукою криваві соплі.

– Ой, слабо як… - Розчаровано бурмотів сивочолий, розводячи руками. Ніби вибачався перед віслюком за настільки коротке видовище. – Та пішли вже. Досить впиратись, скотина боягузлива!

Цього разу віслюк не мав наміру заперечувати.

Сивочолий з твариною поступово заглиблювались в ліс.

Ніч здалась повністю. Світило піднявся вже досить високо і ліс оживав. Чоловік з віслюком торували шлях і думали. Кожен про своє.

Віслюка турбував той момент, коли чоловік стомиться і вирішить сісти верхи. Тварина була зовсім не певна, що витримає хоч трохи такий відповідальний вантаж. Чоловік і не думав стомлюватись. А думав про те, що зустріч з розбійниками сталась не випадково.

Замість розбійників він мав зустріти посланця з Міста. І безпечно провести його до Застави. Посланець мав прибути ще вчора, до того, як наступить ніч. І раз не прибув, не треба було бути сильно розумним, щоб здогадатись – потрапив у біду.

Сивочолий був найсильнішим воїном Застави.

Сто сорок вісім війн пройшов він, від сурми до сурми. Бачив і полчища Незмиренних, і четвірки Втогнярів, і людську підлість. Старість прийшла несподівано і поступово долала його – він це відчував. Але ту мить, коли здолає, сивочолий віддаляв, як тільки міг. Поки не було на Заставі гідного воїна, що буде спроможний перебрати на себе відповідальність. Росли хороші, та ще не доросли.

Не можна сказати, що сивочолий ризикував. Це була його земля. Знана краще власної долоні. Нечисті своєї тут було мало, а вторгнярська забрідала рідко. Та і мав в арсеналі сивочолий немало секретів, щоб не боятись і тварюк страшніших.

А от посланець, як би добре його не навчили, скільки б зачарованих Каменів не дали з собою, все ж не міг уникнути всіх небезпек. Хіба, пощастить. І сивочолий весь день перед тим переконував Вітровія, що на зустріч треба йти вже. А не коли біда в двері постукає. Та Вітровій боявся. Його… Його старість давно здолала. Хоч і був він керівником Застави мудрим, іноді піддавався страху більше, ніж власній мудрості. І цього разу страх підказував йому, що відпускати кращого воїна не слід. А мудрість мовчала. Мовчки погоджуючись з сивочолим.

Звісно, посланець не прибув. І ще до світання Вітровій благословив старого воїна на рятункову місію. Хоча, здається, вже не вірив у її успіх.

Але сивочолий вірив. Ліс – це не Прокляте Болото, що по ту сторону Застави. Ліс живий. Ліс – прихисток. Він не дасть злу перемогти отак просто.

Треба бути зовсім дурним, щоб пертись крізь ліс не по стежці. Не тільки дурним, а й вкрай упертим. Якщо посланець звернув з якоїсь причини в хащі – наприклад, ховався від розбійників – сліди його руху будуть помітні й сліпому. Тому сивочолий уважно роздивлявся навкруги, намагаючись виділити для себе щось незвичне. Надламані гілки, неприродні прогалини, прим’яту траву.

Невдовзі його пошуки увінчались успіхом. Стежка в цьому місці була добряче скуйовджена, наче в ній кілька годин копирсалась зграя голодних кротововків. Сивочолий зробив правильний висновок – тут розбійники напали на когось. Мабуть, на посланця. І добрячий же бій був!

Але чиєю перемогою він завершився?