Ліс починався несподівано, як зима після літа. Щойно спокійне синє небо штовхало горизонт, а степ і бездоріжжя навкруги здавались безмежними. Раптом серед трави сяйнула витоптана стежка, а горизонт виявився пагорбом, що приховував за собою велетенську долину, вщерть укриту густим зеленим лісом.
Срака боліла нестерпно. Над вершником час від часу посміювався маленький віслюк – йому-то було абсолютно начхати на людські проблеми. Своїх вистачало. Наприклад, починала підкульгувати ліва передня нога. Пройдено було дуже багато, і де віслюк забився – хто його зна. От тільки вершнику кульгання тварини завдавало все більших і більших незручностей.
Зрештою, здались обоє. Здались, і перестали думати про болячки.
Бо на привал дійсно не було часу. Провести ніч в прикордонному лісі – не найкраща ідея. А варто зціпити зуби, трішки поспішити, і тепла та зручна постілька гарантована.
Вершник замріяно позіхнув, поки віслюк якраз почав заглиблюватись в хащі. «Якщо не ЗА блукати і не ЗУ пинятись, ЗА чотири години ліс ЗА кінчиться. За-зу-за-за… Ла-ла-ла… Ла-ла… М-да, це вам не вівець рахувати…» - плутались думки подорожнього.
Той, хто послав вершника із завданням, сам погано пам’ятав ці місцини. Відтоді, як хтось із Наймитів бував тут, минуло стільки часу, що ліс міг зрідшати, розростись, ба, взагалі зникнути і перетворитись на пустелю. Диво, що він таки стояв, а найбільше диво – що крізь нього вела доволі помітна стежка. Зрештою, сам Ключник обіцяв: «Проблем у дорозі буде мало. Вони почнуться, коли дійдеш мети».
Якщо не вважати біль у задниці вершника і кульгання віслюка за проблеми – Ключник поки не збрехав.
Запилюжена сіра ряса, підперезана простою мотузкою, після довгої дороги нагадувала більше ганчірку, аніж одяг. Волосся також видавалось би сірим сторонньому оку, якби таке знайшлось. Вершник витягнув з напоясної сумки дзеркальце. Охайність іноді прокидалась в нім, пропри втому.
– Курва, дзеркальце, скажи… І всю правду покажи. Нафіга я ото поперлось в дупу світу, при чому не свого, ще й на злобному ослі? Чому той осел спить на ходу, а я так не можу? Чому тут не можна сідлати ослів, бо вони, бачите, не благородні, як коні?
Віслюк закивав головою і ствердно заіржав. Пункт у міркуваннях вершника стосовно несідлання віслюків був би другим у списку претензій віслючої братії, якби така утворилась, і якби хтось із віслюків вивчився грамоти. На першому місці було б питання про причину існування вершників у принципі.
Дзеркало мовчало. Вершник гірко крякнув. Розмовою з дзеркалом подорожній лише намагався відігнати сон, а не сподівався дійсно отримати відповіді. Дзеркало було цілком звичайним – жодних чарів.
Віслюк знову закуняв. Вершник почав поступово приєднуватись. Степовий вітер не посмів заходити в ліс, тож тут панував спокій і мир, чому радо злегка кивали кронами різного віку та роду дерева. Дерева, котрі стояли настільки тісно, тримаючись ніби за руки, що якби не стежка, ліс видавався би суцільною стіною.
Страх бухнутись в пилюку і забити ще щось, окрім сідниць, стримував вершника від сну. Але час від часу очі закривались, даючи втомі перемогти. Раз по разу вершник відкривав їх зусиллям волі, а іноді й руками. Та картина назовні стояла незмінна, наче віслюк зовсім не рухався.
Раптом, після чергового розліплювання повік, вершник усвідомив, що віслюк дійсно не рухається. Навіть ані трішки. Ба зовсім стоїть, як укопаний. А попереду на стежці утворилась з нічого компанія з семи самураїв. Ну, так здалося вершнику. Хоча, насправді він розумів, що це лише була сімка до зубів озброєних чоловіків з недобрими намірами. І з’явились вони не нізвідки, а просто очікували за рогом стежки. Як і в дзеркальці, тут – не було жодних чарів. Звичайний розбій.
Перспектива затримки, м’яко кажучи, не тішила. Сон втік, ніби й не було. Замість нього прийшла злість, в купі з обуренням і роздратованістю.
– Що ж ти, дзеркальце дурнувате, не попередило мене про пастку? І нащо ти мені здалось тоді? Тільки місце займаєш… – Пробурмотів собі під ніс вершник, порпаючись у сумці.
– Шо ж ви, пане, поперлися нині сев дорогов? Напевно кажу, вам достоту пощастило, шо далі ви не пошкандибаєте! – Ніжним баритоном проголосив громило з широкою чорною бородою і сокирою з якогось ще чорнішого металу на плечі.
«Ой даремно, дуже даремно він це сказав», – подумав віслюк, пригнічено хитаючи головою. Очевидно ж, що у його вершника не було жодного бажання вести світські бесіди з такими нелюб’язними панами. Хоч в них наче й хороші манери… Манери – манерами, а затримка – затримкою!
– По-перше, я вам не «ПАН», - гордо відповів вершник, скидаючи з голови капюшон. Глибокі сірі очі пронизливо роздивлялись перепону. І палав у них такий вогонь гніву, що чолов’яги всі, як один, відступили на крок назад. – По-друге, я поспішаю. Тому не дозволю вам затримати мене ані на мить. Та, оскільки ви мені шкоди не заподіяли, я… Ой, хм… Не знаю. Атвєчу вам взаімнастью. Всьо ясно?
– Ха-ха-ха! – Реготав чорнобородий розбійник.
– Га-га-га! – Реготали вслід своєму лідеру інші. Один за одним вони падали на стежку, і все дикіше та дикіше катулялись в пилюці, сміючись безперестанку.
– І-га-га! – Підсумовував віслюк, рушаючи вперед.
За якусь хвильку віслюк з вершником минули розбійників, котрі продовжували катулятись і реготати. Жодного шансу зупинитись у них не було. Щонайменше, до повного заходу Світила за горизонт.
– Правильно кажуть, що сміх продовжує життя, - пробурмотів вершник, ховаючи в напоясну сумку камінець. Камінець ліниво переливався усіма кольорами веселки в останніх променях Світила, поки вершник стомленими рухами закривав сумку.