Епілог

Рік по тому…

— Привіт! Я присяду. Пробач, що давно не заходив, багато роботи було. Стільки всього тобі маю розповісти. Уявляєш, Тереза буде мати братика, Неля скоро має народжувати. Твоя мама вся на нервах. А тітка Уляна в нас тепер голова перинатального центру у столиці, не має часу приїжджати. До того ж вони досі не помирились з твоєю мамою.

Почулися тихі кроки по ще зеленій траві. Ліда поцілувала гранітну плиту у формі серця з однією датою: 28.08. 20XX р.  і присіла біля Сергія.

— Синку, привіт, ти як? У нас все більш-менш добре, тільки дуже сумуємо за тобою. Нам тебе дуже не вистачає. Сьогодні тобі виповнився б рік. Уявляю, яким хорошим і добрим хлопчиком ти б зростав, а ще дуже схожим на тата, таким ж красивим і розумним, — вкотре приходячи на кладовище, стримувала сльози Ліда.

— Мама не плаче, все добре, то просто щось в око потрапило, — намагаючись збрехати самій собі, сказала Ліда, а Сергій її пригорнув ближче до себе, бо хоч і літо, але вже кінець серпня, який своїми холодними ранками нагадує, що незабаром осінь.

Поклавши білі гортензії, замінивши ними попередні, які Ліда принесла вчора, жінка сіла біля Сергія і почала крутити обручку на пальці. Вона завжди так робила, коли сюди приходила чи хвилювалась. Ще посидівши і помовчавши, пара підвелась і рушила додому.

Коли вони йшли гравієвою доріжкою від кладовища, Ліда побачила, як Тереза біжить їм назустріч. Дівчатко усміхалось, міцно притискаючи до грудей ляльку.

— Бусю! У мене буде блатик. — все ще біжучи, кричала Тереза.

Сергій взяв дівчинку і посадив собі на плечі немов пір’їнку, поки вона показувала Ліді її нову ляльку “барбі”.

— Я знаю, моя дівчинко, а як звати твою ляльку? — тримаючись за Сергієве плече як за опору в усіх сенсах цього слова. промовила Ліда і посміхнулась.

— Улянка.

Ліда важко проковтнула, спогад про найближчу подругу досі обпікав її. Вона не хотіла ні бачити, ні чути її, бо через неї вона втратила Богдана. Зрештою, було б краще якби вона таки зробила той аборт, не довелося б страждати. А з іншого боку, саме Уляна допомогла своєю впертістю Ліді стати щасливою поруч з Сергієм. Неочікувано для себе вона вирішила зателефонувати Уляні як прийде додому. Вона хоче поговорити і перепросити, все ж Уляна хотіла врятувати і її і малюка, знаючи, що за протоколом їй було заборонено оперувати. Вона була з Лідою весь час до виписки, а та навіть не говорила з нею. Бо ображалась. Бо втратила. Знаючи, що шанси доносити до 7 місяця були низькі, не кажучи вже і про більше. З роздумів її вирвав голос Сергія, вони якраз дійшли до автівки.

— Лідусю, сідаймо, всі вже в машині.

— Мам, ти як? — спитала Неля, погладжуючи вже добре округлий живіт.

— Все добре, поїхали по морозиво, а потім я подзвоню до Уляни по відео, скучила. — сказала Ліда, посміхнувшись.

Сергій милувався посмішкою дружини, бо знав, що час хоч і не лікує, але дає змиритися і навчитися жити з втратою.

— Поїхали, я буду з фісташкою. — промовила Тереза і міцніше обійняла маму на задньому сидінні.