Частина 5

— Зараз заплаче, просто деяким дітям треба більше часу. 4 за Апгар. Неонатологів сюди! Негайно! — вперше від часів інтернатури, панікуючи, сказала Уляна і побачила, що кровотеча не спиняється. — Готуйте операційну і виведіть батька звідси.

Сергій не розумів, що відбувається, але передчував, що щось не те. Уляна відвела його у сторону, щоб все пояснити.

— Коли Ліда вже була на кріслі, серцебиття дитини не прослуховувалось. Не хочу завчасу засмучувати, але ти сам бачив обвиття пуповиною, до того ж дитина народилась на 8-му місяці. Неонатологи роблять все можливе, а ти молись.

— В сенсі молитись?! Все настільки погано?!

— Я не знаю…

В операційній вже всі чекали на Уляну, вона розпочала зупинку кровотечі, але все ніяк не вдавалось. Вона була настільки масивною, що доводилось змінювати кровоспинні тампони та вводити гомеостати.

— Ну, давай, зупиняйся. Що сталося? Пологи ж протікали непогано. Принесіть четверту позитивну, буде треба переливання.

Пролунав протяжний писк апарату життєзабезпечення.

— Зупинка серця, —  незворушно сказав анестезіолог.

— Діємо за протоколом. Починаю проводити серцево-легеневу реанімацію. Подавайте кисень і шукайте дефібрилятор!

— Його нема.

— Як?! Де він?! Був же.

— В іншій операційній, там пацієнтка складна була, та, через яку Вас кликали.

— Чого стоїте?! Принесіть сюди! — не припиняючи робити непрямий масаж серця, говорила Уляна вже на нервах.

— Давай, Лідко, знаю, що ти мене чуєш, тебе там чоловік чекає, донька, онука і синочок в іншій реанімаційній. Ти не маєш права померти.

— Є пульс. Продовжуємо! — промовив анестезіолог, а Уляна вдихнула на повні груди, ніби до того їй щось заважало.

— Покличте ще когось, я сама не впораюсь. Де та бісова кров?!

Через кілька хвилин в операційну зайшов інший хірург-гінеколог.

— Привіт, Уляно, що тут у нас?

— Привіт, Юрку, масивна кровотеча, не можу зупинити.

Оглянувши операційне поле, Юрій Гнатович, лікар з тридцятирічним стажем, похитав головою.

— Тут треба видаляти матку. Не зупинимо — і жінка помре.

— Вже бачу, хоча дуже не хочу.

— Їй скільки?

— Моя ровесниця. Має дорослу доньку, це друга вагітність після тридцятирічної перерви, бо не могла завагітніти. Ти й сам все прекрасно знаєш.

— Та знаю, знаю, але розумієш, вік уже не дуже для пологів, це та твоя подруга? — вдивляючись в обличчя, сказав Юрій.

— Так. Ліда.

— Вийди з операційної, далі я сам. Тобі не можна оперувати, правила знаєш. Якщо на столі близькі, ми втрачаємо об’єктивність, йди відпочинь, я про неї подбаю, — з батьківською турботою сказав хірург і почав осушувати місце, щоб вирізати матку.

В операційну забігла медсестра з дитячого відділення.

— Уляно Дмитрівно, малюк не вижив. Легені не розкрились. Ми зробили все можливе. Ви скажете батькові, чи мені сказати?

Уляна сперлась на стіну, щоб не впасти.

— Я сама. Йди, підготуйте Богдана.

— Добре, слухаюсь.

Опанувавши всі сили, що залишились в ній, Уляна вийшла до Сергія, який нервово міряв коридор біля операційних кроками. Знявши ненависну синю шапочку, Уляна підійшла до Сергія і торкнулась плеча. Чоловік підняв на неї очі.

— Є дві новини. Хороша і погана. З якої починати?

— З хорошої.

— Ліда жива, втратила багато крові, зараз хірург її стабілізує, скоріше за все доведеться видалити матку.

— А погана яка? — з надією в очах спитав Сергій, очікуючи, що найгірше вже позаду і Уляна у своїй звичній манері підколює його.

— Легені Богдана так і не змогли розкритися. Він помер на столі в неонатологів. Коли Ліда отямиться після наркозу, їй треба буде це сказати. Це зробиш ти? Чи сказати мені? — намагаючись не розплакатися вперше за кількадесят років роботи гінекологинею, сказала Уляна.

Сергій заплакав. Щось у його ідеальному світі тріснуло. Здавалось, він не може дихати. Йому потрібне свіже повітря. Сигарета. Байдуже, що кинув одразу після смерті Рити. Йому треба випустити пару. Щось зробити, бо інакше він просто розібʼється на малесенькі шматочки, як скляна ваза, яку скинули з девʼятого поверху.

Чоловік намагався опанувати себе, бо в нього ще є Ліда, яка не знає, що вона так і не потримає на руках Богом даного їм сина. Вони не  почують перше слово, не побачать перших кроків, Сергій не навчить його грати у футбол, а Ліда не подарує всю ту материнську любов. Нічого. Абсолютно нічого з цього не буде. Всі мрії і надії розбились вщент.

І хто в цьому винен? Він. Егоїстично думав, що з Лідою і малюком все буде добре, попри вже доволі пізній вік для вагітності. Звичайно, не може ж все бути погано, здавалося, доля нарешті повернулась хорошою стороною до нього і він буде щасливим з коханою жінкою, з якою хоче одружитися, бо Ліда не хотіла робити весілля під час вагітності, казала, що то погана прикмета.