увесь твір

(одноактна комедія)

Дійові особи:

Іван Сидорчук, письменник-невдаха, 33 роки

Іванна Сидорчук, дружина письменника, реалізатор на ринку, 29 років

сусідка Ілона, 22 роки

сусід, 46 років

поштарка, 53 роки

СЦЕНА І

Квартира Івана й Іванни. Посередині коридор із вхідними дверима. На стіні висить велике люстро, з іншого боку – вішалка для одягу. Під стіною – тумбочка для щіток. Ліворуч від коридору – туалет, ванна й кухня. На кухні холодильник, плита, численні шкахівки, стіл та куток для сидіння. Праворуч від коридору кімната. У кімнаті книжкові полиці, шафа для одягу, великий диван. Біля дивану стоїть письмовий стіл з кріслом, на столі – комп’ютер. У кутку біля вікна стоїть телевізор. Посеред кімнати лежить великий килим.

Іван сидить за письмовим столом, грає на комп’ютері в якусь гру. Чути звуки стрільби, зойки вбитих та голос, що сповіщає про перехід на інший рівень.

ІВАН: Ось так! І отак! І тебе зараз дістану. Ось тобі! Ось! Блін, скінчилися набої. Перезаряджаємо… І ось так! І так! Все, капець! Усім ворогам – капець! Так, хто у нас тут залишився? Ага, один ворог за будинком і ще двоє у сусідньому. Ну що, друзі мої, готуйтесь, зараз буде справжнє мочилово.

Зненацька чути звук будильника на мобільному телефоні. Іван хапає телефон, вимикає будильник.

ІВАН: От дідько! Таки не встиг закінчити. Зараз прийде дружина. Ладно, дограю іншим разом. Треба зробити вигляд, що я творчо і натхненно працюю, скриплю пером, реалізовую креативні задуми. Вибачайте, мої закляті друзі, я замочу вас усіх іншим разом.

Він вимикає гру і починає щосили стукати по клавіатурі, набираючи текст. Чути клацання замку, грюкіт дверей. До квартири заходить Іванна. Ставить важкі сумки на підлогу, сідає у коридорі на тумбочку і важко зітхає.

ІВАН: Дорогенька, то ти?!

ІВАННА: Я.

ІВАН: Привіт, сонечко! Вибач, що не зустрічаю, тут у мене робота горить: такий гарний сюжетний поворот придумав, стільки драми, сліз, страждання… Не можу зупинитись. Бо думку втрачу.

ІВАННА: Та нічого, працюй. Я тобі не заважатиму.

Жінка починає роздягатись, знімає із себе зимовий одяг, скидає взуття. Заходить до кімнати, хукає на долоні, намагаючись їх зігріти, розтирає змерзлі щоки.

ІВАН: (відривається від комп’ютера, з цікавістю позирає на дружину) Ну що там – холодно?

ІВАННА: Холодно. Ледве вистояла. Сподівалась, що господарка відпустить додому раніше, бо все одно на базарі людей – катма. Аж ні, подзвонила, сказала: сиди до кінця, мені треба торгівля, бо нема з чим їхати по товар до Одеси. А сама навіть не прийшла, носа із хати не висунула.

ІВАН: Одне слово – сука!

ІВАННА: Сука. (сідає на диван, задумливо дивиться на чоловіка) Так я і просиділа цілий день: торгівлі немає, заробітку – нуль, морозяно...

ІВАН: Нічого, киця моя, буде і на нашій вулиці свято! Колись розбагатіємо. (починає стукати пальцями по клавіатурі)

ІВАННА: А чи буде воно – те свято? Щось я вже нічому не вірю.

ІВАН: Дарма. Все буде як слід. От допишу свій черговий роман, прилаштую десь у видавництво, мо’ конкурс виграю, то й заробимо грошей.

ІВАННА: Ти щось пишеш-пишеш, а ніде твоїх творів не приймають. Скільки ще нам чекати?

ІВАН: Буде, обов’язково все буде. Але треба ще почекати. Я вірю.

ІВАННА: Я теж вірю. Але все менше і менше. Втомилась вже чекати. (озирається, оглядає кімнату) Іване, а чому ти не попилососив? Ти ж цілий день вдома був. Невже так важко було?

ІВАН: Вибач, люба, нікольство було. Так робота затягнула, що не міг відірватись. До речі, теща телефонувала, просила щоб ти зайшла.