Молитва землі

Ярина повільно підвелася, її ноги, змерзлі й натруджені довгим шляхом, тремтіли не від страху, а від глибокого, майже дитячого благоговіння перед тією істотою, яка стояло перед нею. Дівчина обережно ступила вперед і зняла з ніг подерті чоботи, ніби це було не просто взуття, а зайва людська броня, яку потрібно залишити перед порогом іншого світу.

Холодний ґрунт прийняв босі ступні в свої обійми, сирий, темний, але під ним Ярина відчула слабке, майже непомітне биття, ніби саме серце землі стиха озивалося до неї.

Дівчина стояла так доволі довго, босоніж серед мертвого лісу, поруч із маленькою фіолетовою квіткою, занурена у власні думки. Тиша навколо народжувала дивний, млосний, медитативний стан, який заколисував та дозволяв відчувати найменший порух та вібрації.  

Врешті решт, Ярина підвела голову та поглянула в бік тіні великими своїми очима, в яких зіниці затопили темрявою всю райдужку.

— Навчи мене, як ряст топтати, — промовила стиха, ледь розтуляючи губи. Але було щось незбагненне в тих словах, таке, що додавало їм особливої ваги серед сотні тисяч інших можливих слів, таке що не дозволило їм розчинитися в повітрі, а занурило в землю, неначе насіння.

Тінь мовчала, лише глибше простягаючись над дівчиною та слухаючи кожен порух її душі.

Знову сніжною лавиною Ярину затопили спогади про дитинство та бабусю, про її теплу долоню, голос, який завжди звертався з любов'ю до всього живого.

Затинаючись на кожному слові, дівчина почала намагатися промовляти старі слова, але не як заклинання, звичай чи надію на ще один рік життя.

Ні, тепер з її вуст сходила подяка землі, яка носила її;  квітам, які розквітали для кожного; сонцю, яке сходило щодня. Подяка за саме теє право бути живою!

— Топчу ряст не для себе:
для людей, для дітей, для весни... Прийми мою подяку, земле, і дай нам знову жити!

Ярина глибоко вдихала вологе й холодне повітря та шепотіла далі:

— Топчу ряст і дякую! Прийми, земле, мій крок! Дозволь весні повернутися!

Дівчина говорила повільно, без страху, без вимоги. Вона не просила ще одного року для себе, а просила життя для всіх.
І саме тому земля відгукнулась на це щире благання.

Коли останнє вимовлене слово розтануло у тиші, ряст біля нін дівчини здригнувся, випростався, випустив нові стебла й розкрив ще одну квітку, світлу й теплу, як перший ранок світу!

Фіолетове сяйво розлилося по мертвому торішньому листю, торкнулося чорних стовбурів дерев, проникло в коріння, що спало глибоко в землі, і Ярина відчула, як ґрунт під її ногами стає м’яким, теплим та живим.

Тінь повільно танула в обрисах нічного лісу, холод відступав, а в цілковитій тиші з’явився перший, ледь чутний звук… Щебіт пташини, вовтузання комах, рух соку по гілкам дерев… Подих весни...