Темний ліс

Коли Ярина вирушила до лісу, село ще досі спало тривожним, неглибоким передсвітанковим сном. Лише в деяких хатах у вікнах тремтіли каганці, облизуючи червонуватим мерехтливим світлом стіни оселі, немов боячись згаснути остаточно.  

Дівчина йшла мовчки, ступаючи по холодній землі тоненькою стежкою, яка вже давно проросла травою, не знаючи дотику людських ніг. Лише стиснуті в німій рішучості долоні свідчили про внутрішню тривогу та напругу. Проте Ярина відганяла будь який натяк на думку повернути назад, в село, в такі знайомі обійми старенької бабусі.

Ліс поглинув дівчину в своє темне єство, де дерева стояли нерухомі, темні, із сухими, покрученими гілками, що здіймалися до неба, немов обвуглені свічки, які догоріли й залишили по собі лише чорний віск.

В цих хащах не пролітала пташина, не шаруділо листя, не звучав голос жодної живої істоти — навіть вітер, здавалось, обходив ці місця стороною, не бажаючи торкатися мертвої тиші.

Ярина йшла день за днем, все більше заглиблюючись у чорний ліс. Переплетені куполом над головою гілки вже повністю закрили собою й той блідий слід сонця, який ще можна було побачити на небі. Ночами дівчина у розпачі тулилась до стовбурів дерев, щоб відчути дотик хоч до чогось живого, але вони були холодні, як мерці. Навколишня тиша, чим далі, тим більше, важким тягарем давила на серце.

З вуст не йшли молитви, згадувалась лише стара примовка, яку Ярина побілілими вустами шепотіла сама собі, ніби тримаючись за нитку, яка ще з’єднувала її з живим світом:

— Топчу, топчу ряст… щоб топтати й на той рік…

На третю ж ніч, коли темрява остаточно згусла навколо, як вода в глибокому колодязі, Ярина побачила проблеск світла. Спершу — ледь помітну іскру, а потім — маленьку фіолетову квітку серед мертвого листя.

Рослина тремтіла, немов ледве дихаючи в боротьбі за право існувати. Та це ж… Боже, як давно вона його не бачила!..

Останній ряст!

Ярина, затамувавши подих,  стала навколішки, в її горлі защеміло так, ніби дівчина віднайшла загублену дитину. Пальчиком провела по тендітній стеблині рясту, ніжно-ніжно, щоб не пошкодити жодну напівпрозору пелюстку та листочок.

Та раптом за спиною Ярини ворухнулась тінь. Висока, безлика, зітканa з кори, землі й темряви, в її порожніх очницях мерехтіло те саме фіолетове світло, що й у квітці. Одразу на галявину повіяло могильним холодом сирої землі і навіть рідкі стеблинки трави одразу пожухли та опали додолу.

Ярина не втекла, хоч і до дрижаків злякалась. Лише підвела голову, примружено вдивляючись у сяйво фіолетових очей та прикриваючи долонею квітку від моторошного всеосяжного холоду.

— Люди забули, як жити, — прохрипіла тінь голосом, схожим на глухий гуркіт каміння, що б'ється об дно провалля. — Вони топтали ряст нещадно, не дякуючи. Земля втомилася…

Ярина насилу ковтнула повітря, що було холодне, як вода з криниці.

— Ми не знали, — прошепотіла дівчина. — Ми думали, що це просто звичай. Ми не чули землі…

— А тепер вона не чує вас, — відповіла тінь, блиснувши сяйвом з темних очниць та ще раз обдавши хвилею холоду.