Примовка

І лише одна дівчина пам’ятала примовку повністю, давні рядки були наче закарбовані глибоко у її серці, немов сама земля колись шепотіла ці слова на вушко.

Ще в дитинстві, бабуся, сивокоса й мовчазна жінка, брала малу Яринку за руку і вела босоніж крізь ранньовесняний ліс, де ряст стелився килимом під ногами і кожна його ніжна стеблинка, здавалось, вбирала у себе сонце й спів пташок.

Тоді бабусині слова звучали тихо і повільно, немов обіцянка вічного життя, яке не зникне, допоки промовку пам'ятатиме хоч одна єдна людська душа на цій землі.

«Топчу, топчу ряст… щоб топтати й на той рік…»

Тепер Ярина виросла, а бабусина зморшкувата рука, яка колись вплітала онучці в темні коси весняні квіти та легенди, тепер кволо спиралася на двері хатини.

Дівчина гірко зітхнула, виринаючи із тяжких роздумів, перехрестилась, тихенько відчинила хвіртку та, поволі ступаючи, вийшла на порожню вулицю. Кожен крок відлунював у порожнечі гучним шурхотінням камінців, холодне ранкове світло тьмяніло сірими проблесками, лише декілька каганців ледве мерехтіли у віконцях сусідніх хат, не наважуючись освітлювати землю, від якої відвернулось майже все живе.

Колись селом бігали діти, граючись і сміючись, за ними носилися з тявканням пси, чулися голоси домашньої птиці та худоби. Тепер же вулицями гуляв лише вітер. Він розгойдувати покинуте іржаве цебро на криниці, і те натужно скрипіло, мов старечий голос, що повторював одне й те саме слово без жодного змісту.

Ярина підвела змучені очі до небес. Хмари висіли низько, важкі й майже нерухомі. Здавалося, вони нависли не лише над селом, а над її пам’яттю.

Раптом серед тієї куряви промайнув яскравий спогад. І в ту мить Ярина знову побачила, як колись розквітала лісова галявина, як під ногами розсипалися фіолетові килими рясту, як сміялися діти, як сонце зігрівало плечі, а бабусин голос, мов ніжна пісня, кликав її топтати квіти, щоб радіти здоров'ю і обіцяти прожити ще один рік.

— Наступай, дитино! Земля любить, коли її шанують!

Але це яскраве видиво враз зникло, залишивши по собі лише битий шлях, суху землю, холодний вітер і тяжкі хмари, які закривали собою сонце.

Тоді Ярина прошепотіла ледве чутно, наче до самої себе:

— Якщо ряст зник… значить, його хтось тримає по той бік!

І, не озираючись, дівчина рушила вузькою стежкою до лісу, звідки ще було чутно ніжний подих весни. Він линув ніби з іншого світу, до якого лише Ярина могла знайти шлях, пам’ятаючи те, що інші вже давно забули.