Згасання

Почалося згасання — не різке й не страшне, а повільне, майже непомітне, таке, що спершу люди навіть не надавали йому значення, міркуючи, що це просто втома після тривалої зими, нестача сонця, старість та  хвороби. Але з кожним роком ставало все очевидніше: життя тихо відступало від них, наче вода, що відходила від берега, оголюючи мокрий пісок.

Ніхто не падав мертвим посеред дороги, ні. Люди просто ставали легшими, ніби з них вивітрювалася вага життя і лише самі невагомі душі продовжували блукати світом.

Жінки все рідше розпалювали піч, бо не мали сил носити дрова. Чоловіки залишали плуги на краю поля й довго сиділи поруч, дивлячись у порожню землю, де вже не сходило жодне зерно. У хатах більше не пахло хлібом і трав’яними відварами, лише холодний дух сирості й пилу заповнював собою простір.

Діти, які народжувалися все рідше, майже не плакали. Вони лежали в колисках, дивлячись в стелю великими очима й дихали так тихо, що матері по декілька разів за ніч торкалися їхніх грудей, перевіряючи, чи не згинули у вічності їх любі немовлята.

Пальчики малят були тонкими та прозорими, наче молоде листя на сонці, а сміх — до болю рідкісним і коротким, ніби хтось дозволяв їм радіти лише на мить.

Літні люди виходили на лавки під хатами, кутаючись у ковдри навіть у теплі дні, й довго дивилися в бік лісу, де колись стелився ряст. Інколи ворушили губами, ніби намагаючись пригадати стару примовку, але слова губилися десь в мороці пам’яті. Старі тепер рідко коли переживали зиму…

Та й природа ніби завмирала, животіючи… Птахи співали дедалі рідше, кури перестали нести яйця, а корови перебували в хлівах не підводячись і лише важко дихали, ніби разом із людьми очікуючи свого кінця.

І над усім селом, вдень та вночі, панувала тінь — не від хмар чи дерев, а від чогось незбагненно-незримого, що повільно поглинало кольори життя, стишувало голоси, стискало серця, залишаючи по собі лише тишу.

Світ поступово вмирав…