Ряст не зійшов

Але одного року ряст не зійшов...

Розтанули сніги, вода стекла з гір та затопила полонини, птахи повернулися додому з теплих країв… але ліс стояв темний і порожній.

Жодної фіолетової цятки! Жодного м’якого килима під ногами…

Люди все одно прийшли на галявину, бо робили це кожного року. Ця подія була для них не просто традицією, а надією, яка допомагала пережити тяжку зиму, жевріючи вогником у серці. Діждати весни, цвітіння рясту, щоб ще рік прожити, щоб знати, що змогли, перетерпіли ту кляту зиму!..

— Мабуть, не зійде вже цього року, — непевно та сумно промовила молода жінка, стискаючи тендітну руку донечки. — Зима затягнулася та весна пізня була…

Марічка розгублено дивилася на темну землю, слухаючи материні пояснення. Дівчинка добре пам'ятала торішні та позаторішні весняні веселощі, хоч і була тоді ще геть малою.

— Мамо… а де квіти поділися?

— Виростуть, — відповіла мати, але голос був не такий впевнений, як жінці того хотілося. — Наступного року обов'язково виростуть…

Старий теж пришкутильгав на знайому з дитинства галявину, але тепер не спішив знімати постарівших за рік чобіт.

— Не пам’ятаю такого, — бурмотів він розгублено, спершись на ціпок. — За мого віку завжди ряст сходив навесні… навіть у голодні роки.

— Може, земля втомилася? — стиха промовила сусідка.

Кожному хотілося знайти якусь логічну причину зникнення квітів, заспокоїти, насамперед, власну тривогу буденними, звичайними поясненнями.

Хлопці й дівчата стояли осторонь. Молодь не бігала, не бавилась, лише пересторожено переглядалася.

— То що… не топчемо? — нерішуче спитав Остап.

Дівчина, яка торік так дзвінко та полум'яно сміялася, тепер напружено тримала руки, схрестивши їх на грудях.

— Нема чого топтати, — сказала вона. — Голий ґрунт.

Наступної весни люди прийшли вже мовчки, не перемовляючись, тримаючи суміш тривоги та надії глибоко всередині серця.

Небо висіло низько. Хмари здавалися важкими, як мокра вовна. Вітер не приносив запаху зелені — лише холодний подих каменю й сирої голої землі.

Марічка підросла. Вона вже не сміялася безтурботно. Дівчинка стояла поруч матері й шукала очима хоч одну квітку.

— Мамо… може, тут? — показала пальцем на западину.

Мати нахилилася поглянути. Там була лише торішня зогнила  листяна труха.

Старий цього разу одразу сів на пеньок, не в змозі довго стояти на ногах. Його руки тремтіли, обхопивши ціпок так міцно, що і він ходив ходором.

— Не приймає…, — прошепотів він розпачливо. — Земля більше не приймає наших ніг…

— Що це означає? — скрикнув Остап.

Старий підвів очі до байдужого сірого неба.

— Це означає… що наш час закінчується.

Гнітюча тиша запанувала на галявині, клубочучись поміж остовпілих людських постатей та заповзаючи отруйною тривогою їм в душі.

Не зійшов ряст і на третій рік…